Скачать

Антифашиський Рух Опору в роки Великої Вітчизняної війни на території України

Міністерство освіти і науки України

Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка


Кафедраісторії України

Антифашиський Рух опору в роки Великої Вітчизнної війни на території України

Тернопіль‑2006


Зміст

Вступ

1. Історіографічний огляд та джерельна база дослідження

2. Радянська партизансько – підпільна боротьба на території України

2.1 Передумови винекнення партизанського і підпільного руху в Україні

2.2 Збройна боротьба партизанів і підпільників

2.3 Зміна тактики партизансько-підпільної боротьби і завершальний етап боротьби.

3. Антинімецька боротьба УПА на території України

3.1 Передумови зародження УПА

3.2 Боротьба УПА в умовах німецької окупації

4. Польський націоналістичний рух опору в Україні.

4.1 Створення та боротьба польських підпільних організацій

4.2 Співпраця польського та українського руху опору.

Висновки

Список використаних джерел

Додатки



Вступ

Спливає 61 рік після завершення однієї з найжорстокіших й найкривавіших в історії цивілізації воєн, який неначе страшний, ненажерливий молох поглинув мільйони життів людських. Про ці трагічні дні нашого минулого написано багато, але на жаль через історію та художню літературу нерідко пропагувалася «інша війна». Багато праць з історії Другої світової війни, зокрема Великої Вітчизняної війни претендуючи на правдивість та об'єктивність, висвітлюють її проблеми з точністю до навпаки, але з іншим ідеологічним тлумаченням.

Актуальність теми. Головна роль в розгромі ворога належить Радянській Армії, але відчутну допомогу надавав Рух Опору, особливо радянські партизани і підпільники. Однак досі в українському суспільстві не вщухають суперечки щодо того, кого ж вважати учасниками антинацистської боротьби, а кого – колоборантами. В обґрунтуванні наукових висновків і оцінок буремних 40‑х років ХХ століття першочергове значення має з'ясування і визнання внеску у спільну перемогу над нацизмом різних сил, які брали участь у боротьбі проти окупантів. На території України це боротьба радянських партизанів, підпільників, українського національного підпілля, польського підпілля.

Існування радянської системи виключало об’єктивне й неупереджене вивчення проблеми партизансько-підпільної боротьби, існує ще багато «білих плям», які потрібне дослідити. Увага переважно зосереджувалась на постійному підкреслюванні керівної ролі компартії в організації останньої, міфологізації збройної боротьби у ворожому тилу, надмірній героїзації її учасників. Підкреслювалось, що партизансько-підпільний рух мав всенародний характер, замовчувався той факт, що в початковий період війни населення в більшості підтримувало німців, або ж займало нейтральну позицію. Не говорили про те, що західні регіони республіки більшістю населення підтримувало ОУН, УПА і сприймали партизанів як представників радянської тоталітарної системи. Не висвітлювалась така проблема як стосунки радянських партизанів з ОУН, УПА, їх ставлення до населення західних областей України, котре розглядалося як вороже середовище відносно останніх.

Замовчувались причини невдач в організації партизансько-підпільної боротьби, катастрофічні втрати серед її учасників, про знищення більшості партизанських загонів і підпільних організацій німецькими спецслужбами в початковий період війни. Про недосвідченість, безвідповідальність людей, яким було доручено організацію боротьби, про недодержання ними правил конспірації. І досі не має відповіді на питання: Хто ж насправді був рушійною силою партизанського руху в перший, найважливіший період?.

Залишається не визначеною чисельність учасників партизанської боротьби, яка коливається в межах від 180 тис. чол. до 500 тис. чол. Не з’ясовані втрати, яких зазнали партизани, підпільники у 1941–1944 роках. Викликають сумніви у дослідників і відбиті в офіційних документах партизанського руху України результати бойової діяльності його учасників, які оцінюються майже 470 тис. вбитих та поранених вояків противника й осіб, котрі з ними співпрацювали. Зазначена цифра безумовно перебільшена, оскільки за підрахунками істориків колишньої НДР, втрати гітлерівців від дій партизанів на теренах усього СРСР становить лише 550 тис. осіб.

З другої сторони останнім часом відбувається гіперболізація боротьби ОУН, УПА. Досі не визнано на державному рівні ОУН, УПА як воюючу сторону в Другій світовій війні, а серед населення не існує примирення між різними категоріями учасників Руху Опору у Великій Вітчизняній війні. Воїни ОУН, УПА не прирівняні до ветеранів війни, не мають жодних пільг, відзнак.

Про діяльність ОУН, УПА написано багато праць, але жодна не присвячена антифашиській діяльності, фактологічний матеріал з даної тематики розкиданий по різних джерелах та публікаціях. Радянські історики звинувачували ОУН, УПА в співпраці з німцями, їм прищеплювалося тавро зрадників українського народу.

Антифашистка діяльність польського підпілля на території України висвітлена мало, більшість праць присвячені боротьбі між українським національним підпіллям та польськими силами, Волинській трагедії.

Хронологічні рамки дослідження визначені його тематичною спрямованістю та завданнями охоплюють період з червня 1941 року і до жовтня 1944 року.

Мета. Виходячи з актуальності теми і спираючись на досягнення вітчизняної історіографії в дослідженні розвитку антифашистського Руху Опору на території України, на основі комплексного і об’єктивного аналізу поглибити дослідження і зробити науково обґрунтовані висновки щодо ролі Руху Опору в розгромі німецького агресора і визволені території України.

Метою продиктовані основні завдання, які необхідно розв’язати в процесі дослідження даної наукової проблеми:

– теоретично обґрунтувати основні передумови зародження антифашистського Руху Опору на території України;

– дати характеристику методам і формам боротьби;

– прослідкувати розвиток партизансько-підпільної боротьби на різних етапах її розвитку;

– з'ясувати внесок кожної з частин Руху Опору в розгром німецького агресора;

– висвітлити співпрацю польського і українського підпілля.

Об’єктом дослідження є роль антифашистського Руху Опору в розгромі ворога на території України в контексті розгортання Великої Вітчизняної війни.

Предметом дослідження є суспільно-політичні передумови зародження Руху Опору, етапи розгортання, форми і методи боротьби використовувані ними.

Методологічною основою дослідження є історико-хронологічний, проблемний, порівняльний методи розгляду досліджуваного матеріалу, принципи наукового пізнання, об’єктивності, історизму.

Теоретичне значення праці полягає в комплексному визначенні внеску кожної з частин Руху Опору в розгром ворога. Студентка внесла свою лепту в покриття «білих плям», які стосуються даної проблематики. Розкрито передумови зародження антифашиського Руху Опору на території України в роки Великої Вітчизняної війни. Звернено увагу на причини невдач в організації партизансько-підпільної боротьби в початковий період війни. Охарактеризовано специфіку кожного регіону України, природні, соціальні, суспільно-політичні умови для організації боротьби. Висвітлено антинациську боротьбу українського національного та польського підпілля в роки війни, взаємини між частинами Руху Опору. Подається характеристика методів і форм боротьби, і їх еволюція протягом війни.

Практична цінність полягає у використанні даного дослідження при вивченні маловідомих, міфологізованих сторінок антифашиської боротьби на території Україні в роки Великої Вітчизняної війни. Може бути використана при вирішенні питання обґрунтування визнання ОУН, УПА воюючою стороною в Другій світовій війні, наданні їм пільг. Звернення уваги дослідників на висвітлення питання антифашиської боротьби польського підпілля на території України.

Структура даного дослідження визначена метою та завданнями, складається з вступу, 4 розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків.


1. Історіографічний огляд та джерельна база дослідження

Історіографію партизансько-підпільної боротьби в тилу ворога радянські історики поділили на такі хронологічні періоди:

1. від початку до кінця війни;

2. 1945‑до середини 50‑х років;

3. з другої половини 50‑х років до сьогодення.

Вони відрізнялись між собою рівнем конкретно-історичних знань з проблеми, наявністю джерельної бази, ступенем розробки загально-методологічних питань, що впливало на науковий рівень, форми і методи дослідження.

В першому періоді історичні проблеми характеризуються не великою кількістю праць. Публікації воєнних років, в основному в періодичних виданнях, носили агітаційно-пропагандиський характер, метою яких був заклик до боротьби з ворогом. Статті присвячені систематизації досвіду ведення партизанської боротьби на території України. В першій книзі наукових записок Інституту історії України АН УРСР, яка вийшла в Уфі, куди був евакуйований інститут, була розміщена стаття Н. І. Супруненко «З досвіду піврічної боротьби радянських партизан проти німецьких окупантів». В Уфі також опубліковані «Нариси історії України», в одному з розділів яких зроблені часткові узагальнення досвіду бойової діяльності підпільників і партизан України.

Ряд матеріалів науково-публіцистичного характеру надруковані в журналі «Українська література» в Уфі. Опубліковано перші документальні збірники, серед них збірник документальних матеріалів про діяльність підпільної комсомольської організації «Молода гвардія».

В роки війни з’явились перші спогади учасників партизанського руху та її керівників. 10 березня 1944 року в газеті «Правда» з спогадами «В битвах за Батьківщину» виступив командир партизанського з’єднання С.А. Ковпак. В цьому ж році вийшла його книжка «Похід у Карпати».

Роботи опубліковані в роки війни базувались в основному на повідомленнях Совінформбюро, матеріалах періодичних видань, особистих спостереженнях, бесід авторів з партизанами і підпільниками. Доступ до архівних матеріалів був обмежений. Обмеженість джерельної бази впливала на тематику і зміст робіт, їм не вистачало всестороннього історичного аналізу.

В наукових збірниках, журналах, газетах післявоєнного періоду друкувались статті, повідомлення, замітки про діяльність партизан і підпільників в роки війни, проводились перші повідомлення про кількість знищених фашистських гарнізонів, складів, мостів, поїздів, розкривались умови життя людей на окупованій території.

Розвиток партизанського руху в Україні та діяльність комсомольського підпілля в своїх працях висвітлювали Г.В. Кузовков «Партизанський рух на Україні в період Великої Вітчизняної війни», Д. І. Бедзик «Плем’я нескорених: нариси про комсомольське підпілля на Україні в дні Вітчизняної війни».

Однією з особливостей цього періоду була наявність великої кількості спогадів учасників і керівників партизанського та підпільного руху на Україні: Ковпака С.А., Федорова А.Ф., Сабурова А.Н., Сабурова О.М., Вершигори П.П., Наумова М. І., Медвєдєва Д.Н., Шеремета М.С., Руднєва С.В. та інших.

З другої половини 50‑х років історики одержали більш широкий доступ до документальних джерел, ширше розгорнулись публікації документів і статистичних матеріалів, були сформовані великі авторські колективи істориків з метою розробки даної проблематики, відкриті наукові установи і підрозділи, почали видаватись нові історичні журнали.

Великий розмах дослідницької роботи викликала постанова ЦК КПРС від 12 вересня 1957 року «Про створення багатотомної історії Великої Вітчизняної війни», яке визначило напрями організаційної, науково-дослідної роботи по вивченню і розробці праць з історії війни.

Особливе місце займає шеститомна «Історія Великої Вітчизняної війни». В ній вперше вводиться в обіг ряд партійних документів по організації народної боротьби в тилу ворога, дані про кількість партизанських формувань, підпільних організацій, про організаторів боротьби.

У 1956 році вийшла в світ монографія Н. І. Супруненка «Україна в Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу», де вперше зроблено спробу систематизації важливих аспектів з історії України в роки Великої Вітчизняної війни.

На основі архівних, документальних джерел, з використанням мемуарної літератури написана праця Клокова В., Кулика І., Слинько І. «Народна боротьба на Україні в роки Великої Вітчизняної війни». Цінність її полягає в тому, що тут висвітлюються такі питання, як організація і розвиток підпільного і партизанського руху, патріотизм народу в боротьбі з ворогом, бойові дії підпільних груп, партизанських загонів і з’єднань.

В цьому ж році вийшла праця Тронько П.Т. «Безсмертя юних: з історії боротьби комсомольського підпілля України в роки Великої Вітчизняної війни», присвячена боротьбі молоді і комсомолу України проти ворога.

В монографії Демьянчука І. Л. «Підпільна преса України », досліджується питання друкованих засобів підпільних організацій і партизанських формувань України.

Однак ці праці були лише окремими епізодами боротьби. Була потреба в створені праць, які б цілісно висвітлювали всі сторони цієї боротьби. Етапним у вирішенні цієї проблеми стало видання колективної праці «Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941–1945 рр.» в 3‑х томах, підготовленої Інститутом історії партії при ЦК Компартії України – філіала ІМЛ з участю наукових співробітників Інституту історії Академії наук УРСР, викладачів вузів і воєнних істориків. В ній найбільш повно висвітлюється боротьба народу на окупованій території, подається новий матеріал про діяльність підпільних партійних органів, організацій і груп підпілля, партизанських загонів і з’єднань.

Тему продовжили монографії Тронька П.Т., Яценка В.Д., Стафійчука І. П., Слинька І. І.

Виходить збірник листівок партійного підпілля і партизанських загонів.

З другої половини 60‑х видаються праці, в яких детально висвітлюється діяльність підпілля і партизанських формувань в окремих районах України: Кизя Л.Е., Степанова Л.С., Міщенка Г.П. і Матвійчука М.М., Замлинського В.О..

Видається 26 томів історії міст і сіл Української РСР, де подається фактичний матеріал по боротьбі народу в тилу ворога по більшості населених пунктів і районів республіки.

З 1973 року почали виходити 12 томів «Истории Второй Мировой войны 1939–1945 гг.», остання книга була видана в 1982 році. 7‑й том українського і 8‑й том російського видання багатотомної «Истории Украинской ССР», «Очерки истории областных партийных организаций». Тут розглядалось широке коло питань партизанського руху, його розвиток і ефективність.

Становлення і розвиток партизансько-підпільного руху в західних областях України, специфіка і особливості розвитку тут народної боротьби вперше розкрито в монографії Замлинського В.О. «З вірою у перемогу: комуністична партія на чолі партизанської боротьби проти німецько-фашиських загарбників у західних областях України 1941–1944 рр.». Партизанська боротьба населення Буковини знайшла відображення в монографії Комарницького С. І. «Радянська Буковина в роки Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.».

З’являються праці, присвячені тематичній розробці проблеми, що можна вважати наступним етапом в дослідженні народної боротьби на території України. В ряді праць розглядаються окремі форми боротьби, виділяються постановкою питань, науковою аргументацією їх вирішення, новизною фактологічного матеріалу. Монографії Клокова В.Н., Коваля М.В., Кучера В. І., Зінченка Ю. І., Григоровича Д.Ф..

Колективна монографія «Народная война в тылу фашыстских оккупантов на Украине 1941–1944 г.» складається з двох частин: «Борьба в подполье» та «Партизанская борьба», матеріал викладений в проблемно – хронологічному плані. Ця праця дозволяє детально простежити всі напрями боротьби, їх місце у всенародній боротьбі в різних регіонах республіки, розкрити механізм керівництва. В другій книзі висвітлюється бойова і диверсійна діяльність партизанських загонів і з’єднань України, розкривається взаємозв’язок і взаємозалежність її форм і методів в різні періоди війни, бойова взаємодія партизан з частинами Червоної Армії, їх розвідувальна діяльність для радянських військ, життя і побут в партизанських загонах і з’єднаннях. Автори праці опираються на документальні джерела не лише радянські, але й зарубіжні.

В першій книзі висвітлюється створення і укріплення на Україні партійно – комсомольського підпілля, форми і методи ідейно-виховної, організаційної роботи підпільників серед населення, бойова діяльність підпільних диверсійних груп, їх допомога партизанам і частинам Червоної Армії. Велика увага приділена не збройним формам боротьби населення, частково зриву планів окупанта по використанню промислових, природніх і людських ресурсів республіки.

На реакції різних прошарків українського населення на німецьку окупацію зупиняються ряд англійських і американських дослідників. Зокрема, в книзі «Советские партизаны в Второй мировой войне» йдеться про те, що радянське населення в ході війни проявляло як лояльність так і не лояльність до режиму. Зокрема, серед молоді та частково серед міського населення, насамперед серед промислових робітників прорадянські настрої були сильніші, ніж серед старшого населення. В той час іноземні автори вважали, що селяни – колгоспники були особливим джерелом прихованого невдоволення, що й значна частина інтелігенції не була віддана радянській владі, оскільки особливо потерпіла під час сталінських репресій і її представники були готові підтриманим будь-який антисталінський рух.

Протягом першого-другого етапу стан історичної науки виключав об’єктивне і неупереджене вивчення проблеми партизансько-підпільної боротьби. Увага переважно зосереджувалась на постійному підкреслюванні керівної ролі компартії в організації останньої, міфологізації збройної боротьби у ворожому тилу, героїзації її учасників. У працях радянських істориків наполегливо проводилася думка про те, що партизанський, підпільний рух мав всенародний характер. Замовчувався той факт, що в західних регіонах республіки більшість населення підтримувало ОУН, УПА і сприймала радянських партизанів як зайд, котрі прийшли, щоб за наказом Москви знищити український визвольний рух. Не висвітлювалася така проблема, як стосунки партизанів, підпільників з ОУН, УПА, їх ставлення до населення західних областей України, котре нерідко розглядалося як вороже середовище відносно останніх.

Після здобуття Україною незалежності в серпневі дні 1991 року питання партизанської, підпільної боротьби 1941–1944 років не знайшли на жаль належної зацікавленості у науковців. Ми маємо лише окремі дослідження. Зокрема, праця Чайковськиого А.С. Невідома війна: партизанський рух на Україні 1941–1944 рр., присвячена Рухові Опору на окупованій фашистами території України в роки Великої Вітчизняної війни. Побудована на документальних матеріалах та архівних джерелах, висвітлює широкий аспект проблеми «малої війни», роль і місце партизанського руху в розгромі загарбників, подається оцінка антифашиської боротьби ОУН, УПА.

Клоков В.Н. в праці «О стратегии и тактике советских партизан в борьбе против фашистских оккупантов на Украине », розглядає військові аспекти радянського партизанського руху на території України

У стислій формі окремі питання руху опору відбито в працях, матеріалах наукових конференцій, проведених Інститутом історії України НАНУ.

Вийшло науково – довідкове видання «Українська партизанка 1941–1945 рр. Партизанські формування та органи керівництва ними», підготовлене архівістами ЦДАГОУ.

У книзі Безсмертя. Книга пам’яті України 1941–1945 рр. / Гол. Ред. Герасимов І. О., простежено кількісний і національний склад партизан, значення, яке йому надавалося в оперативних і стратегічних планах радянського командування, співвідношення стихійних і організованих форм партизанської боротьби, однак мало уваги приділяється питанню бойової діяльності ОУН, УПА.

Розділ Рух опору в окупованій Україні міститься в Політичній історії ХХ століття. Україна в Другій світовій війні 1939–1945 рр. т. 4, автор Кучер В. І..

У брошурі Коваля М.В. «Україна у Другій світовій і Великій Вітчизняній війні », автор вказує на гіпертрофований характер висвітлення розвитку партизанського руху радянськими істориками. Торкається концепції боротьби, яку проводила упродовж 1941–1945 рр. ОУН, УПА.

Незважаючи на те, що присвячених історії українського національно-визвольного руху публікацій є чимало, досліджень, присвячених антинациській боротьбі, майже не має. Фактологічний матеріал з даної тематики розкиданий по різних джерелах та публікаціях і, щоб відтворити весь процес антинациської боротьби, треба зібрати досить розрізнену інформацію.

Загалом історіографію з даної проблеми умовно можна поділити на три групи. До першої відносимо історико-мемуарні дослідження учасників національно-визвольних змагань. Серед них можна виділити праці Мірчука П., Лебедя М., спогади Борця «Чумака» Ю., Бульби – Боровця Т. та «Історія Українського війська». Певні відомості можна почерпнути з академічних багатотомних видань «Літопис УПА», «Енциклопедія українознавства». Однак ця література має тенденційний характер в залежності від того, до якого крила ОУН належав автор публікації.

Другу групу становлять праці, які побачили світ за часів УРСР та незалежної України і мають яскраво виражену ідеологічну спрямованість проти ОУН та УПА і показують учасників українського національного підпілля як німецьких союзників та ворогів українського народу, праці є заполітизовані, малообєктивні. Подібні думки представлені в академічному багатотомному виданні «Історія УРСР», працях Дмитрука К.Е., Поліщука В.В., Даниленка С.Т., Масловського В., Замлинського В., Войцеховського А.А., Ткачука А.В., Давиденка В.А. ….

Третю групу становлять дослідження, які написані в часи незалежної України. Притаманною їх ознакою є гостро полемічний, інколи безкомпромісний характер у питаннях, що стосуються висвітлення місця та ролі національного руху ОУН, УПА. Такий стан речей є своєрідною реакцією на табу накладене свого часу на розробку цієї проблеми, відверту її фальсифікацію у радянських дослідженнях. Про різні її школи і напрями дає уявлення бібліографічний показник праць, що з’явився в період 1945–1998 рр. На його сторінках анонсовано декілька сотень праць, що побачили світ, як за радянських часів, так і в період здобуття Україною незалежності.

В 1992–1993 роках у Львові була надрукована праця Косика В. «Україна і Німеччина у Другій світовій війні», майже всі аспекти цієї праці для читача були не відомі, або давали незвичну інтерпретацію подій. Праця написана на основі архівних матеріалів європейських держав, зокрема Німеччини, документах окупаційного режиму на Україні.

За 1997–2000 роки Косик В. видав у Львові чотиритомний збірник німецьких архівних матеріалів під назвою «Україна в другій світовій війні у документах». Кожний документ чотиритомника друкувався двічі: у вигляді ксерокопії з архівної справи і в українському перекладі.

Серед робіт, які об’єктивно і виважено підходять до вивчення діяльності ОУН і УПА варто назвати роботи Киричука Ю. та Кентія А.В.. Їх праці відзначаються багатим фактичним матеріалом, широкою архівною базою.

Участі ОУН, УПА у боротьбі проти німецької окупації на території України присвячені роботи Лапайдуха Р., Патриляка І., Лукінюка М., Нікольського В.. Наскрізна ідея, яка об’єднує ці праці, полягає в тому, що ОУН, УПА виступали рушіями національно-визвольної боротьби за відновлення незалежної держави, а тому вони заслуговують бути визнаними воюючою стороною у Другій світовій війні.

З 12 вересня 1997 року в Україні працює спеціальна урядова комісія з вивчення діяльності ОУН, УПА. У 2000 році була видана попередня історична довідка щодо проблеми ОУН, УПА підготовлена керівником робочої групи в межах діяльності Урядової комісії професором Кульчицьким С.В. У 2005 році вийшло дві книги «Організація Українських націоналістів і Українська Повстанська Армія. Історичні нариси», «Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія. Фаховий висновок робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА» У 2006 році опубліковано фаховий висновок робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. Впродовж 7 років робоча група випустила 28 книг загальним обсягом 5819 с..

Питання антифашиської боротьби польського підпілля та співробітництва з українським підпіллям на території України у сучасній українській історіографії розкрито недостатньо. Всю літературу з даної проблематики умовно можна розділити на дві групи. До першої ми відносимо літературу, яка вийшла у радянські часи, однак ця проблема мало досліджувалась. Питання співробітництва українського та польського підпілля розкрите в основному в спогадах колишніх командирів радянських партизанських загонів, зокрема, С.А. Ковпака, П.П. Вершигори. До другої групи зараховуємо публікації, які побачили світ у часи незалежної України. Зокрема, праця А. Русначенка «Народ збурений», де подається порівняння діяльності українського, білоруського, литовського, латвійського та естонського рухів опору в часи Другої світової війни. Заслуговує на увагу праця В. Сергійчика «Радянські партизани проти ОУН-УПА», в якій наведено архівні документи, що розкривають політику радянського військового керівництва по відношенню до українського та польського національного підпілля. Вивченню спірних українсько-польських питань присвячені публікації матеріалів наукових конференцій під загальною назвою «Україна-Польща: важкі питання». Важливими є регіональні дослідження, зокрема праці О. Гайдая, Б. Хаварівського, В. Ханаса «Хто пожав бурю», «Предтеча», в яких висвітлюється діяльність польського підпілля на Тернопіллі. Багато аспектів діяльності українського та польського антинациського підпілля висвітлено у праці львівського дослідника Юрія Киричука «Нариси з історії українського національно-визвольного руху 40–50 років ХХ століття». Слід відзначити, що більшість літератури з даної проблематики присвячено фактам українсько-польського протистояння в час Другої світової війни.

Отже, як ми бачимо проблемі антинациського Руху Опору присвячено багато праць, але більшість з них стосуються боротьби радянських партизан і підпільників, а з боротьби ОУН, УПА, польського підпілля й досі не має цілісних праць.

Джерельну базу дослідження складають збірники документів і матеріалів:

Советская Украина в годы Великой Отечественной войны 1941–1944 гг. Документы и материалы в 3‑х томах

Українське державотворення. Акт 30 червня 1941 року: збірник документів і матеріалів / під заг. ред. Шашкевича Я. і Кука В.

Сергійчик В. ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали.

ОУН в світлі Постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929–1955 рр..

Україна в Другій світовій війні: збірник німецьких архівних матеріалів в 3‑х томах.

Цілком таємно… Секретні документи Рейху про діяльність ОУН 1941–1944 роках.

Джерельна база відповідає поставленій меті і завданням окреслених автором.



2. Радянська підпільно-партизанська боротьба на території України

2.1 Передумови виникнення партизанського і підпільного руху в Україні

Передумови для виникненн партизансько-підпільного руху на Україні формувались у міжвоєнний період.

Це питання розробляли радянські воєнні теоретики М.В. Фрунзе, М.М. Тухачевський та інші. Зокрема, проблемі «малої війни» чимало уваги приділив тогочасний нарком військових і морських справ М.В. Фрунзе у праці «Єдина воєнна доктрина і Червона армія». Він зазначав, що важливим засобом боротьби з технічно більш сильними арміями противника є партизанська війна на території можливих театрів воєнних дій. Використовуючи її методи, можна створити для армії ворога такі умови за яких він, попри свої технічні переваги, може зазнати суттєвих військових втрат. Наголошував, що обов'язковою умовою успішного розвитку партизанської війни має бути завчасне вироблення планів, підготовка військово-політичних кадрів, створення спеціальних засобів, розробка методів і форм боротьби, що забезпечать успіх.

Один з відомих радянських фахівців партизанської справи І. Г. Старінов у своїх спогадах та спеціальних працях у 20‑ті роки писав про практичне втілення теоретичних розробок щодо підготовки партизансько-підпільної війни Радянського Союзу на випадок нападу. У Києві, Харкові, Куп'янку були створені спеціальні центри з підготовки фахівців для діяльності в ворожому тилу, зокрема: мінерів-підривників, радистів, парашутистів, розвідників, водіїв. Налагоджено випуск мінно-підривних засобів, спеціального спорядження, яке мало б застосовуватись у ході розгортання бойових диверсійних дій на військових об'єктах, промислових підприємствах, населених пунктах проти живої сили ворога. З підготовлених кадрів формувалися спеціальні частини і підрозділи, які на випадок війни мали бути переправлені в ворожий тил.

З метою опанування практичними навичками партизанських дій проводились спеціальні навчання, на яких відпрацьовувались тактичні прийоми з застосуванням різноманітних засобів боротьби. Старінов І. Г. писав, що на початку 30‑х років усе було зроблено для того, щоб у разі ворожої агресії здійснити велику операцію з допомогою партизанських сил і авіації в результаті якої були б паралізовані всі комунікації західних областей Білорусії, України, Бессарабії, зайнятих противником, а його війська на фронті залишились би без поповнення і пального.

Однак наприкінці 30‑х років вся підготовча робота з розгортання партизансько-підпільної боротьби на випадок війни була призупинена, партизанські формування, склади з зброєю, боєприпасами, спорядженням, підривними засобами ліквідовано. Сфабриковано справу на заступника наркома оборони СРСР М.М. Тухачевського, «викрито змову» проти Сталіна та його найближчого оточення, які намагалися ліквідувати політичну систему, створену «вождем народів».

Причиною репресій і переслідувань було також і те, що ця діяльність не узгоджувалась з положеннями радянської воєнної доктрини, яка не передбачала ведення бойових дій на радянській території. Сталін вважав, що офіційне прийняття на озброєння Червоною Армією тактики «малої війни» означало б те, що Радянський Союз не виключає можливості розв'язання Німеччиною війни проти СРСР, з якою він намагався встановити дружні відносини, підписавши 23 серпня 1939 р. політичний договір про ненапад.

В спогадах колишній начальник Українського штабу партизанського руху Т.А. Строкач писав: «До нелегальної боротьби, хоч і говорили про неминучість оборонної війни, наших людей ніхто не готовив. Якби ще 20 червня 1941 р. хтось заікнувся про те, що підпільну війну доведеться вести Україні, Білорусії, Прибалтійським республікам, того б назвали панікером… Наш народ не був підготовлений морально до можливих поразок на фронтах, до можливої нелегальної підпільно-підривної роботи в тилу ворога, що вимагало спеціального навчання».

Одним з перших документів виданих з метою мобілізувати радянський народ на відсіч німецькому агресорові була директива РНК СРСР і ЦК ВКП прийнята 29 червня 1941 р. В ній містилися заклики до партійних і радянських органів виступити організаторами опору німецьким загарбникам. Однак в ній не були конкретизовані форми, методи, засоби боротьби. На місцях працівники партійних комітетів органів влади не знали з чого починати, кого залишати в підпіллі, хто має складати партизанські загони, зібрати зброю, боєприпаси, одяг для бійців, як забезпечити їх продовольством. Нерідко траплялося, що керівники партійних комітетів, радянських органів влади в районах, яким загрожували окупація ганебно кидали свої посади і тікали в тил.

3 липня 1941 р. Директива була озвучена Сталіним І. В. в зверненні до радянського народу, в ньому містився заклик населення до партизанської боротьби, в зайнятих ворогом районах потрібно створювати партизанські загони, кінні і піші, створювати диверсійні групи для боротьби з частинами ворожої армії, для розпалювання партизанської боротьби всюди, для підриву мостів, доріг, порчі телеграфів і телефонного зв'язку, підпалу лісів, складів, обозів, створювати неcтерпні умови для противника, шукати і винищувати його на кожному кроці, при відступі Червоної Армії. Не залишати противникові ні одного кілограма хліба, хліб здавати під збереження державним органам для вивозу в тил, хліб і горюче, яке неможливо вивезти знищувати.

З метою виконання приписів документів, виданих центральними органами, ЦК КП У 30 червня 1941 року створив оперативну групу, яка мала займатись організацією партизанської боротьби, відбором кадрів, формуванням загонів.

5 липня 1941 року ЦК КП У ухвалив постанову про організацію партизанських загонів і створення партійного підпілля.

Заклики до організації опору ворожій навалі містились у зверненні Президії Верховної Ради УРСР, РНК УРСР, ЦК КП У до українського народу 7 липня 1941 року. Зокрема, в цих документах зазначалося: «Де б не з'явився ворог він має знайти собі могилу. Хай кожна хата і будинок, хай кожне місто і село несуть смерть гітлерівським розбійницьким зграям».

При воєнних радах фронтів осінню 1941 року з участю представників місцевих партійних органів стали створюватись спеціальні оперативні групи. 1 листопада 1941 року при воєнній раді Південно-Західного фронту була створена оперативна група на чолі з секретарем ЦК КП У М.С. Співаком. До складу увійшли Н.Е. Гавриленко, Л.П. Дрожжин, А.Н. Зленко, Г.Н. Караваїв, В.С. Костенко.

З метою надання практичної допомоги регіональним партійним органам М.С. Хрущов, Д.С. Коротченко, М.О. Бурмистенко, М.С. Гречуха, М.С. Співак провели низку нарад в Києві, Воротилові, Сталіно, Харкові, Новоград-Волинському та інших містах.

Однак плани багатьох обкомів, райкомів партії так і залишились здебільшого на папері, внаслідок допущених помилок та прогалин у виборі структури, організації, способах діяльності, конспірації, доборі членів підпільних організацій та груп, безвідповідального ставлення тих партійних керівників, яким було доручено займатись цією справою, найперше це в західних регіонах України.

Помилкою було і те, що перші загони діяли в прифронтовій смузі насичені ворожими військами. Не навчені, не оснащені, не пристосовані до діяльності в умовах фронту партизани масово гинули, не завдавали втрат противникові, тоді як в глибокому тилу ворога панував спокій.

У звіті Ворошиловградського обкому КП У про партизанський рух і діяльність підпільних організацій на території області відзначалось, що в ряді районів добір людей на роботи в тилу противника був поспішним і проводився без всебічного їх вивченн і провірки. Це привело до проникнення в підпільні організації та партизанські загони політично не стійких елементів, які згодом стали на шлях дезертирства або зради. Організація зв’язку здійснювалась не професійно. Конспіративні та явочні квартири не відповідали своєму призначенню.

Однією з причин невдач в розгортанні партизансько-підпільної боротьби було те, що певна частина населення була невдоволена існуванням сталінського режиму. Створена Сталіним адміністративно-репресивна система була антигуманною і антиморальною за своєю суттю. Жорстока громадянська війна, жертви, що їх зазнав народ, насильницька колективізація, голодомор, репресії, нагнітання в країні всеохоплюючої підозрілості, страху, привело до того, що люди зневірилися у соціалізмі. Частина населення у приході німців вбачала порятунок від жорсткої репресивної політичної системи. Негативне ставлення до існуючого ладу посилилось під впливом поразок радянських збройних сил, завданих німецьким вермахтом. Приголомшливо подіяв на населення безладний відступ величезної маси військових, які фактично втікали від наступаючої армії. Перша