Скачать

Використання засобів народної педагогіки в естетичному вихованні дітей


Використання засобів народної педагогіки в естетичному вихованні дітей


Зміст

Вступ

1  Народні погляди на красу та прилучення дітей до прекрасного

2 Засоби виховання естетичної культури в сім’ї

3 Методи та засоби естетичного виховання дошкільників

4 Естетичне виховання учнів

Висновки

Література


Вступ

Сприйняття і розуміння прекрасного починається у дитинстві. «Все прекрасне, що існує в навколишньому світі і створене людиною для інших людей, повинно доторкнутися до серця дитини і облагородити його», — стверджував В. Сухомлинський.

Перші кроки у безмежному, складному і загадковому світі дитина робить у дошкільному віці. За словами Януша Корчака, вона прагне створити у ньому свій світ дитинства, добра і краси, своєрідний мікрокосм реального світу. Дорослий допомагає їй знайти, відчути і зрозуміти красу поезії, музики, живопису, а через мистецтво глибше усвідомити все, що її оточує: природу, предмети, працю людини і її духовні надбання. Краса нерозривна з добротою, вона облагороджує життя, надихає людину на добрі справи. Введення дитини в світ краси і гармонії є важливим завданням естетичного виховання.

Краса нерозривно пов'язана з душею людини, її працею, поведінкою, мовою, зовнішністю. Творча душа людства, в тому числі й українського народу, витворила справжні шедеври виховання у дитини почуття прекрасного: від маминої колискової пісні до складних видів мистецтва, якими може оволодіти людина протягом життя, якщо їх основа закладена у дошкільному дитинстві.

Тема дослідження «Використання засобів народної педагогіки в естетичному вихованні» є важливою і актуальною, оскільки основною ціллю сучасної системи виховання є всебічно і гармонійно розвинена особистість – майбутній громадянин держави, а це, в свою чергу неможливо без естетичного розвитку і саме поняття гармонії невідривне від естетики, а становлення громадянина неможливе без знання власних історії, культури, традицій.

Об’єктом дослідження є засоби естетичного виховання.

Предметом дослідження - засоби естетичного виховання народної педагогіки, які використовуються і сьогодні загальноосвітніми школами, дошкільними установами та батьками дітей. Розглянемо засоби естетичного виховання у сімейному вихованні, дошкільних та загальноосвітніх закладах.

Спробуємо довести або спростувати гіпотезу: якщо з раннього віку суспільство буде піклуватись про естетичну вихованість особистості на гідному рівні в гармонії з іншими завданнями виховання, опираючись на досвід народу в поєднанні з досягненнями сучасної науки, то ймовірність позитивного результату виховного процесу значно зросте.

Основними методами, що використовувались для дослідження, є вивчення наукової, методичної педагогічної літератури, опрацювання передового та народного досвіду естетичного виховання та діяльності навчально-виховних установ, сімейного виховання.

Вже було згадано декілька термінів, тому слід визначити понятійний апарат, який дозволить краще розуміти суть проблеми.

Естетика – наука про загальні закономірності художнього створення дійсності людиною, суть і форми відображення дійсності й перетворення життя за законами краси.

Естетичне виховання – формування естетичної культури, освіти, свідомості (почуття, смаки, погляди) з метою формування духовно багатої людини, яка б розуміла, могла та працювала для збагачення культурно естетичного потенціалу народу.

Естетична культура – це здатність особистості до повноцінного сприймання, правильного розуміння, прекрасного в мистецтві і дійсності, потреба вносити прекрасне в оточуючий світ, оберігати природну красу.

Естетична свідомість – форма суспільної свідомості, яка є художньо-емоційним освоєнням дійсності через естетичні сприйняття, почуття, судження, смаки, ідеали і виражається в естетичних поглядах та мистецькій творчості.


1 Народні погляди на красу та прилучення дітей до прекрасного

У поглядах на красу народна педагогіка глибока й багатогранна. Про це свідчать хоч би ті численні оцінні порівняння, які широко побутують в обігу живого мовного спілкування. В сучасній українській мові слово «краса» виражає властивість, якість гарного, прекрасного; оздобу, прикрасу кого-, чого-небудь; славу; гарну, привабливу зовнішність; вроду. З різноманітними відтінками вживається і слово «гарний»: приємний зовнішнім виглядом, який відзначається гармонією барв, ліній і т. ін.; який має привабливу зовнішність, привабливі риси обличчя; приємний для слуху; милозвучний; блискучий, ефектний; який має позитивні якості або властивості, цілком відповідає вимогам, заслуговує схвалення; який сприяє успіхові, пов'язаний з ним; вдалий; про душевний стан; те, що має позитивні якості, властивості, заслуговує схвалення; з позитивними моральними якостями (про людину); який має досвід, знає свою справу; зразкової поведінки (про молодь, дітей), значний за кількістю або розміром; сильний, значний, уживається для вираження іронічного ставлення до кого-, чого-небудь, зневажливої оцінки кого-, чого-небудь. Згадане слово має ще такі синонімічні розгалуження: гарний — хороший, (з зовнішнього вигляду) красивий, красний; чепурний; (на вроду — ще) вродливий, гожий, пригожий; (з лиця) милолиций, миловидний; (що викликає подив, захоплення) прегарний, прекрасний, чудовий, чарівний, розкішний; (про одяг, взуття тощо) елегантний; обл. файний, лепський; добрий — (з погляду позитивної якості і под.) гарний, хороший; підсил. славний; (доволі добрий) розм. предобрий, добрячий.

Такий розгалужений понятійний апарат народного погляду на красу репрезентує широту цілей і змісту масової практики естетичного виховання, {спрямованого на формування в підростаючого покоління естетичного ставлення до життя — природи, праці, громадської діяльності, мистецтва, особистої поведінки. Народ споконвіків прагнув за допомогою художніх засобів одухотворити працю, прикрашати побут й облагороджувати взаємини між людьми. Цим зумовилось й основне кредо народної педагогіки в галузі естетичного виховання — навчити жити за законами краси і благородства.

Народна практика родинного виховання виробила чимало засобів розвитку в дітей емоційних відчуттів, розширення їхнього естетичного світогляду й досвіду з метою вироблення смаку, потягу до прекрасного й негативного ставлення до поганого, пробудження в молоді власних творчих естетичних здібностей у різних видах діяльності.

Народна педагогіка прагне навчити дитину відчувати і розуміти красу, де б вона не виявлялася, забезпечити єдність між естетичним розвитком дитини і її моральним, фізичним вихованням і трудовою підготовкою збудити потяг до художньої творчості, бажання вносити красу в навколишнє життя, працю, поведінку, виробити непримиренне ставлення до потворного, здатність ненавидіти зло і боротися з ним. З цією метою вона мобілізує всі можливі засоби і методи, на які має змогу опертися сім'я, щоб прилучити дітей до прекрасного.

У практиці родинного виховання залучення дітей до прекрасного починається дуже рано, з маминої колискової пісні, в якій народ опоетизовує природу,) любов і ніжність, людяність і добро, а також з ладок-потішок, дитячої іграшки і казки. В українському фольклорі чимало таких дитячих пісеньок, які розвивають у дітей почуття ритму, привчають малят виконувати прості ігрові і танцювальні рухи під мело; дію пісні: плескати в долоні, переступати з ноги на ногу, притупувати ніжкою, помахувати ручкою, повертати долоньки, ставити руки на пояс тощо. І чим далі, тим коло пісень і танцювальних рухів поступово розширюється. Та й ситуацій для їх виконання стає більше, вони урізноманітнюються. Такий спосіб прилучення дітей до пісні і танцю виявився досить результативним і передавався з покоління в покоління. Це й дало підстави одному з мандрівників відзначити особливий нахил українського народу до пісень, музичного і хореографічного мистецтва такими словами: «Танці малоросіян стрункі і прекрасні. Пісні їх ніжні, виразні і здебільшого протяжні. Про голоси їх нема що й казати». Роль батьків у прилученні дітей до пісні велика. Задушевна мамина пісня благословила в світ великого мистецтва не один талант.

Значний вплив на формування естетичних уподобань дітей у сім'ї мають дитячі іграшки, особливо ті, що відзначаються художньою досконалістю. До цього здебільшого й прагнули народні умільці, виготовляючи гарні й привабливі іграшки. Не випадково у розмові, коли хтось хоче підкреслити особливу красу в чомусь, то каже: «Гарна (чи гарний),- як лялька», «одягнулась, як лялька», «чепурненька, як іграшка».

Шляхів залучення молодого покоління до прекрасного в народній педагогіці багато, і всі вони мають одне призначення будувати щирі й доброзичливі взаємини між дітьми.

Виходячи із засад краси, народна педагогіка привчає дітей бути чемними. Вона з великою наполегливістю виробляє в дітей звичку бути ввічливими під час мовного спілкування. Головним орієнтиром тут є мовленнєвий етикет — установлені норми поведінки мовців, правила ввічливості мовного спілкування, вироблені в живій мовній практиці народу. Народна педагогіка дуже багата на цінні поради щодо мовленнєвого етикету. Вони здебільшого виражені в афоризмах: «Що маєш казати, то наперед обміркуй», «Дав слово — виконай його», «Слухай тисячу разів, а говори один раз», «Говори мало, слухай багато, а думай ще більше».

Народна педагогіка дуже вимоглива щодо додержання мовного етикету, бо розглядає його як ознаку людської краси. Це яскраво видно хоча б на прикладі української народної пісні «Ой у полі нивка». Козак, який їхав з «України», зустрівши дівчину, яка жито жала, «мусив шапку зняти», привітатися і побажати їй успіху в роботі: «Помагай біг, дівча моє, тобі жито жати!». Увагу дітей до мовного етикету постійно, закріплюють народні казки, де зустрічі, як правило, супроводяться етикетом вітання.

Народна педагогіка має чіткі правила мовленнєвого етикету, хто з ким, коли і як повинен першим вітатися: молодший першим вітається з людиною старшого віку, чоловік — із жінкою (чи юнак з дівчиною). А в приміщенні першим вітається той, хто заходить («добрий день», «добрий вечір», «доброго ранку») чи виходить («до побачення», «будьте здорові»). Гарна традиція в селі, де вітаються з усіма односельцями і навіть з незнайомими.

Основна вимога мовленнєвого етикету — ввічливість, статечність, пристойність, уважність і чемність співрозмовників. Справді вихована людина поштиво розмовляє завжди, всюди і з усіма. Народна практика живого спілкування дуже багата на слова ввічливості, їх справедливо називають чарівними.

У народній практиці родинного виховання не допускається, щоб діти вживали грубі й лайливі слова. Засуджуються ті батьки, які лаються в присутності дітей, що породжує потворність у взаєминах («Як батько кричить, то син гарчить, а як батько лається, то син кусається»). У мовному спілкуванні красивим є тільки те, що вкладається в рамки пристойних людських відносин. А тому (негарно мовчати, коли треба говорити, і говорити, коли треба мовчати. Про мовчунів у народі кажуть: «Мовчить, як пень», «Мовчить, як води в рот набрав». Схвалюючи людей, які добре володіють мовою («За словом у кишеню не полізе»), народна педагогіка водночас засуджує порожню балаканину, виступає проти зайвих, фальшивих прикрас у мові («Красно говорить, а слухати нічого»). Та найбільше дістається тут базікам: «Язиком сяк і так, а ділом ніяк», «Базіка — мовний каліка», «Бесіди багато, а розуму мало». Випробуваними засобами прилучення дітей до прекрасного, як і при здійсненні всіх інших напрямів родинного виховання, є природа і праця. Правильно роблять ті батьки, які розвивають у дітей любов до краси Радянської Батьківщини, її міст і сіл, перетворених й оновлених працею радянських людей. Завжди під час перебування з дітьми на лоні природи трапляється нагода хоча б побіжно привернути їх увагу до краси лісу і саду, до життєдайної сили сонця, всеоживляючого впливу дощику, помилуватися житами, що половіють, чи золотистою пшеницею на полі, невтомною працею бджілки на пасіці. Такі бесіди про прекрасне дуже корисні. Дитина стає спостережливою. Вона бачить, як змінюється вигляд поля і саду кожної пори року, водночас не залишається байдужою і до тих гарних змін, які тут відбулися завдяки праці. Мало того, вона сама теж охоче прилучається до праці й захоплюється її результатами разом з дорослими. Дитина переживає різні настрої, наприклад, навесні, коли оживає природа і перелітні птахи повертаються в рідні краї, і восени, коли в бездонній блакиті курликає ключ журавлиний. Для допитливого ока буде цікавим і миле ластів'ятко, яке виглядає з гнізда, і лелеки, які оселились недалеко й турботливо годують своїх малят, і котик, і собака, якщо вони є в дворі. Сім'я, особливо якщо вона живе в селі, повинна вирощувати свійських тварин. Відсутність тварин у господарстві вважається крайньою безгосподарністю («То такий двір, що й собака не держиться»). Як бачимо, вражень від природи й естетичних переживань, пов'язаних з її впливом, у дітей багато. Значення їх в естетичному вихованні немале. Особливо, якщо ці дитячі переживання доповнюються співпереживаннями дорослих, мають добру опору в домашній атмосфері й побуті.

Серед основних чинників естетичного виховання дітей у сім'ї, за народною педагогікою, є краса побуту, вироблення в дитини здатності розуміти й відчувати мистецтво, прилучення її до активної художньої творчості.

До краси побуту народна педагогіка відносить манеру поведінки й щоденні звички членів родини, оздоблення житла, родинні свята й обряди, участь у трудовій діяльності. Гарний той, хто працює. Краса створюється людською працею. Цурання праці, байдикування — явище потворне. Доброї народної традиції додержують у сім'ї батьки, коли дбають, щоб їхні діти росли чемними, охайними, зібраними, організованими, дисциплінованими, працьовитими, коли стежать за поставою дітей, манерою ходьби, поведінкою за столом, привчають правильно одягатися, застерігають від сліпого схилення перед модою. У таких сім'ях діти, як правило, завжди стрункі й підтягнені, чисті й акуратні, скромні, ввічливі й уважні. Усі ці та інші естетичні риси виробляються змалку. Батьки стежать за тим, щоб дитина при ходьбі не сутулилась, не опускала голову, а йшла легким кроком, вимагають, щоб вона бережливо ставилась до речей, зокрема тримала в порядку свої іграшки, одяг і взуття, а також робочий куточок школяра. Мати такий куточок удома для дитини, яка вчиться в школі, для сучасної сім'ї вже стало нормою.

Коли дитина сіла їсти, то батько чи мати не забуває нагадати, що за столом треба сидіти прямо, не навалюватися, не вставати з-за столу, коли інші сидять. Негарно, коли хтось тримає ложку чи виделку в кулаці, бере їжу руками або набиває нею повний рот.

Хто, як не батьки, зобов'язані навчити дітей естетично оздоблювати своє помешкання, надаючи йому певної привабливості й затишку. В людській оселі першорядну роль відіграє не багатство, а помірність, гармонія предметів і речей, чистота й охайність, які милують око («Хата, хоч і бідненька, але чиста й чепурненька, а тому й гарна та веселенька»).

Народ-педагог у душі своїй ще й великий художник. Він завжди {прагне поставити на службу естетичного виховання все те найкраще, що створюється людським розумом і трудовими руками, в тому числі й здобутки народної архітектурні. Тому такою чудовою естетичною привабливістю відзначаються, наприклад, дерев'яні будови карпатського краю з філігранними піддашками на стовпах або арках, різьбленими сволоками, кронштейнами. Своєю мальовничістю виділяється також народна архітектура лісостепової та південної частини України, де будівлі оздоблюють настінними розписами та різними кольоровими прикрасами. Подвір'я традиційно обгороджуються парканом чи живоплотом. Насаджують садки, біля хати — квіти. Квітникарство тут здавна в загальній пошані. З декоративних дерев поширені бузок і жасмин. Розводять і кімнатні квіти, але переважно лікарські (наприклад, алое) або такі, що використовуються під час виконання різних родинних обрядів. Так, мирту здебільшого вирощують для того, щоб нею прикрашати молодих під час весілля. Окрасою багатьох садиб улітку є соняшники, чорнобривці, мальва.

Участь дітей у вирощуванні квітів, садівництві має велике педагогічне значення, бо будить у них різні емоційні переживання, а отже, сприяє естетичному вихованню.

Досить інтенсивно прилучає молодь до прекрасного народне декоративно-прикладне мистецтво з його різноманітними формами, які органічно вплітаються в повсякденне життя родини розмальовані декоративні тарілки, різьблені з дерева речі, художні вироби з глини (глечики, миски, макітри, малі форми скульптури, кахлі), прикраси для одягу, різні види тканини. Правильно роблять ті батьки, які у спадок своїм дітям передають знання, уміння і навички з художнього килимарства і ткацтва, кераміки, настінного розпису, художньої обробки дерева, скла і металу, вишивки. На Україні є чудова традиція: дівчина змалку вчиться вишивати. Мистецтво вишивання вона переймає від матері чи старшої сестри. Бувають випадки, коли вишивання вчаться навіть хлопці. Вишиваними узорами прикрашають одяг, подушки, ліжники, серветки, килими та інші побутові речі. Дівчина вишиває милому сорочку, хусточку, весільні рушники. Своїми руками пошитий і оздоблений вишивкою одяг завжди викликав загальне схвалення як свідчення працьовитості й художнього смаку.

Усі діти дуже люблять малювати. Потяг до малювання в них виявляється дуже рано і його слід підтримати.

Перші малюнки дітей здебільшого бувають одноманітні, смішні й неоковирні..) Це зрозуміло. Однак головне тут — не результат, а велика естетична насолода, трудове натхнення та «муки творчості», які переживають маленькі художники.. Та й, по правді кажучи, малятко з олівчиком у руках не стільки вправляється в малюванні, скільки вчиться бачити й сприймати красу навколишнього світу. Тому навіть найнезграбніший дитячий малюнок — це цілком дитяча художня творчість, дуже часто оригінальна й хвилююча, що викликає радісні переживання не тільки у дітей, а й у дорослих.

3 глибокою зацікавленістю сприймають діти й твори образотворчого мистецтва — художні картини, які висять у них вдома на стіні й змалку міцно вкарбовуються в пам'ять на все життя. Художню картину народна педагогіка зараховує до найактивніших засобів прилучення молоді до прекрасного.

Там, де естетичні почуття і переживання не підвладні слову, на службу духовних поривів людини стає музика. Переоцінити значення музики в прилученні дітей до прекрасного важко. «Музика — це мова почуттів. Мелодія передає найтонші відтінки почуттів, недоступні слову, якщо словом обмежується проникнення вихователя в потаємні куточки юного серця, якщо після слова не починається тонше й глибше проникнення — музика, виховання не може бути повноцінним... Без музики важко переконати людину, яка вступає в світ, у тому, що людина прекрасна, а це переконання, по суті, є основою емоційної, естетичної, моральної культури»,— писав В. О. Сухомлинський. Народна педагогіка має в цьому відношенні могутнє виховне джерело — багатющу народну музику і різні види народних музичних інструментів. Дітей у сім'ї прилучають до музики через слухання музичних творів та навчання гри на музичному інструменті — скрипці, дримбі, гармонії, сопілці, бандурі, цимбалах, трембіті. Дуже добре, якщо батьки теж люблять музику, грають на музичному інструменті, передають у спадок своїм дітям як цей інструмент, так і вміння володіти ним. Народна педагогіка завжди покладає на музику, як і на мистецтво взагалі, великі надії саме з виховного погляду. Недаремно у народі кажуть, що людина, яка тримає в руках скрипку, не здатна заподіяти зла. «Здоров'я, розум і сопілка — мудра спілка», «Як музика іскриста, то й душа чиста»,— твердять народні афоризми.

Зростання добробуту й духовного багатства радянської сім'ї дають змогу значно розширити рамки естетичного виховання дітей у сім'ї, підключивши сюди як традиційні виховні народні засоби, так і ті, які стали новими здобутками народної педагогіки нашого часу — книжка, радіо, кіно, телепередачі, слухання художніх творів у записах на платівці й магнітофонній плівці. Багато батьків систематично купують дітям книжки, дають їм можливість ходити в театр, кіно, передплачують дитячу пресу, водять у художні музеї, ознайомлюють з репродукціями картин у журналах, організовують колективне слухання музики і виконання пісень у сімейному колі під музичний акомпанемент. Як бачимо, засобів, методів і прийомів естетичного виховання, що їх батьки можуть використати в сім'ї, і дуже багато. Уміле їх застосування дає змогу дитині змалку засвоювати начала естетичного виховання, навчитися бачити прекрасне, розуміти й цінити твори мистецтва, прилучитися до художньої творчості, жити й творити за законами краси.

2 Засоби виховання естетичної культури в сім’ї

Велике щастя, коли творчий пошук людини в науці і техніці йде поряд з глибоким проникненням у світ мистецтва. Так, як це було у Леонардо да Вінчі, Ломоносова, Альбрехта Дюрера, Гете, Ейнштейна.

У своїх відомих спогадах великий натураліст Чарльз Дар-він пише, що до тридцяти з лишком років він із задоволенням читав вірші англійських поетів, класичних і сучасних, знаходив насолоду в живопису, а ще більше — в музиці. Але ось вже багато років, як він втратив інтерес до мистецтва. Шекспір здається до відрази нудним. І навіть прекрасні картини природи полишають його байдужим. Дарвін з об'єктивністю науковця констатує: «Втрата цих смаків рівносильна втраті щастя і, можливо, шкідливо відбивається на розумових здібностях, а ще ймовірніше — на моральних якостях». І продовжує: «Якби мені довелось знову пережити своє життя, я встановив би для себе правило читати певну кількість віршів і слухати певну кількість музики хоча б раз на тиждень; можливо шляхом такого (постійного) вправляння мені вдалося б зберегти активність тих частин мого мозку, які тепер атрофуються».

«Троянди й виноград»—корисне і прекрасне — два крила людського щастя. Відомо це всім. Але...

Але часом роздумуючи над тим, як найкраще підготувати дитину до майбутнього — шкільного — життя, як вивільнити школяреві час для гуляння, батьки, а часом і педагоги, починають безпідставно ділити різні сторони єдиного виховного процесу на головні і другорядні, забуваючи про те, що кожне з цих джерел живить не окремі річки, а творить єдиний духовний океан цілісної особистості. Без здоров'я важко дадуться успіхи в науках, без розуму яка вже там моральність! А без почуття краси — чи повноцінна людина?

Початок цього неприродного й небезпечного для людини поділу закладено деколи під час раннього чи дошкільного виховання, коли, готуючи дитину до школи, батьки міркують приблизно так: музика, співи — справа талановитих. Наш же— звичайний, малює, як усі діти. Моцартом йому не стати, голос поганенький — значить і не Гмиря. Отже, буде сталеваром чи лікарем, льотчиком чи геологом — одне слово «фізиком». А тому: нічого марно гаяти час на ті танці й співаночки, в куток малювання й пластилін. Приціл береться на лічбу, письмо, читання. І забувають часом головне: готувати до ніколи — значить готувати людину до життя. Забувають, що без світлої одухотвореної любові до всього прекрасного не відчує дитина себе щасливою і сильною. Не схопить краси рідної природи, краси й багатства рідної мови, не переживе глибоких радощів відкриття, величі благородного подвигу. І життя її — може й правильне й раціональне — неодмінно буде сухим і блідим, як безбарвний відбиток розкішної троянди.

Саме тому видатні педагоги минулого й сучасного закликали батьків і вихователів змалку відкривати дитині красу, різноманітність барв і запахів навколишнього світу, вчити її слухати, як сонячно звучить малюнок і пісня, бачити, якою красивою буває людина.

Треба «розвивати з ранніх років почуття прекрасного як один з найперших елементів людяності»,—• так писав В. Г. Бєлінський.

Інколи думають, що з добрим чи поганим смаком, здібностями до музики, малювання, співів дитина народжується. Насправді все це виховується, як виховується розум, працьовитість, як гартується воля дитини. Світ сповнений різними звуками, запахами, з величезним багатством відтінків. Але те, як із простої емоційної реакції малюка на все яскраве формуватиметься художній смак і стиль життя людини, що їй подобатиметься в житті, залежатиме від виховання. І передусім від того, що передадуть їй батьки, найближчі їй люди, з яких вона в усьому бере приклад.

Вже й шестимісячна дитина радісно підстрибує на материних руках, слухаючи веселу пісеньку. Хто не знає, як люблять малюки яскраві іграшки, як охоче починають їсти з красивої тарілочки, як радіють з кольорових малюнків у книжці, квітчастого платтячка. «Красиво», «некрасиво»— оцінює дитина речі, людей, явища життя. І ці естетичні оцінки залежать від того, що бачить вона навколо себе, що хвалять чи гудять близькі їй люди. Так поступово, з місяця в місяць, з року в рік, формуються її естетичні погляди і почуття, її смак.

Тому так важливо з малих років оточити дитину красивими речами, подбати про те, щоб все навколо неї було життєрадісним, світлим, барвистим. Адже перші дитячі враження надзвичайно яскраві й стійкі, вони часом закріплюються у свідомості і непомітно для нас самих накладають свій відбиток на подальші «дорослі» естетичні оцінки.

Чистота і порядок у кімнаті, зручні і доладне підібрані речі, зелень живих квітів на вікнах, веселий килимок біля дитячого ліжка — все це створює відчуття затишку, викликає любов до свого дому, призвичаює дитину помічати й цінити гармонію, простоту і доцільність —ці основні елементи краси.

Дитина, в якої закладаються і виховуються послідовно основи художнього смаку, досить рано навчається пізнавати справжню красу, набуває доброго імунітету проти пошлості, міщанської «красивості». Пізніше людина й сама не може пояснити, чому саме їй не подобається той чи інший виріб, поєднання барв чи звуків. Не подобається і все — каже вона. І якраз в цих випадках здебільшого й говорять про «природжений смак дитини», опускаючи всю історію формування правильного погляду її на красиве, гарне.

У вихованні естетичного смаку дитини, як і у виробленні будь-яких правильних навичок та вмінь, не слід нехтувати дрібницями. Навчаючись розрізняти елементи красивого в знайомих речах, дитина поступово підходитиме до правильної оцінки все складніших естетичних об'єктів. І велику помилку роблять ті батьки, які, розраховуючи на естетичну невибагливість дитини, вводять в її вжиток і в 2 роки, і в 5, і в 7 лише цілком примітивні з художнього погляду речі. Вони вважають, що цим самим задовольняють дитячий смак, забуваючи про те, що смак дитини — справа їхніх рук, їхнього виховання. Він формується на тому, що називають красивим дорослі. Відомо, що, вживаючи і тим самим ніби узаконюючи кумедно перекручені дитиною слова, дорослі самі надовго затримують її мовний розвиток. Те саме маємо і з виробленням естетичних смаків у дитини.

Дитина змалку все переймає від батьків. І, якщо мати ходить до півдня в брудному халаті, незачесана і тільки виходячи на люди, вмивається і чепуриться, то й діти виростають нечепурами, не соромляться щодня ходити в брудному і пом'ятому одязі з відірваними ґудзиками, в нечищених черевиках. Діти швидко засвоюють уроки «показухи», коли шию миють лише для гостей чи йдучи до лікаря. З тим вони й до школи прийдуть. І ніколи не привчимо дитину тримати своє іграшкове, а потім і шкільне господарство в порядку, якщо ми, дорослі, тільки для показу, про людське око, в своїй квартирі наводимо красу.

Охайність, чистота — надзвичайно цінна риса людської вдачі. Проте, прищеплюючи дітям звичку до акуратності, треба стежити за тим, щоб увага до зовнішності не стала в них надмірною. Бо нерідко батьки тільки й дбають про те, щоб краще одягти свою дитину: шиють на замовлення речі, мати збивається з ніг, розшукуючи імпортну курточку. Дитина тільки й чує розмови про платтячка, туфлі, гарнітури. Це не може не впливати на уявлення дитини про людей, їх цінність. Вона і себе саму й інших людей починає оцінювати за чисто зовнішніми атрибутами —- ефектна чи не ефектна зовнішність, яка зачіска — а не за, добре серце, ясний розум, скромність.

Тут виразно виступає моральний аспект естетичного сприймання, пов'язаний з усією культурою поведінки людини. Бо ж, добре вихована дитина — це дитина культурна, що вміє себе гарно поводити. З нею кожному приємно мати справу; на неї приємно дивитися.. Вона не сяде, розвалившись на стільці, не розставлятиме лікті на весь стіл, не розмахуватиме руками, розмовляючи, не перебиватиме співрозмовника. Це дитина, що вміє гарно триматися, ходити, говорити. В колективі вона не буде забиватися в куток, але не буде й нав'язливою, нахабною.

Своїм добрим прикладом батьки : мають вчити дитину поводити себе так, щоб з нею було добре і малим, і дорослим. Але не слід думати, що саме по собі хороше оточення достатнє для виховання естетичних почуттів дитини.

Якщо дорослі не допоможуть їй глибше проникнути в красу навколишнього, то ця краса часто проходить повз увагу дитини. Відомо ж, що діти можуть рости серед природи і не помічати її чарівності, не вміти, милуватися нею. Музика по радіо, яку дитина постійно чує, картини на стінах, про які з нею ніколи ніхто не поговорив, не лише не виховують естетичного почуття, але й можуть притуплювати чутливість дитини, формують своєрідну естетичну байдужість.

Відчування краси і пов'язані з ним глибокі почуття, що схожі за словами Чернишевського на світлу, безкорисливу радість,— це свого роду вміння, якого треба навчатись. І лише тоді красиве справді ввійде в життя дитини, «заграє» в ньому, коли дорослі вчать її не лише бачити, а й приглядатися, не лише чути , а й вслухатися, помічати гру світла і тіні в речах, тонко вловлювати гармонію їх кольорів і форм.

Охоче включаючись в гру «хто більше помітить красивого», діти з великим задоволенням розглядають з батьками гарну вазу, художню вишивку, роблять радісне відкриття, що .килим, 5 який давно, вже висить на стіні, має тонкі і гарні узори, звертають увагу на художнє оформлення своїх іграшок, посуду тощо. Можна попросити дитину розповісти,; що красиве побачила вона на прогулянці, заохочувати її до яскравого опису, виразних порівнянь в передачі своїх вражень («Розкажи так, щоб я ніби й сама побачила»).

Для розвитку естетичної чутливості батьки можуть використати всяку можливість—багато свіжих, яскравих вражень дасть і відвідування стадіону, і прогулянка по місту з його своєрідними ансамблями, святом квітів на клумбах, і спостереження за сміливою працею майстра своєї справи на будівництві. А хіба не відчує дитина, прогулюючись в зоопарку, як плавно й граційно рухається лебідь по гладіні озера, який м'який, еластичний і сильний кожен рух тигра чи леопарда.

Невичерпним джерелом естетичних вражень, глибоких і світлих почуттів дитини, є рідна природа. Ці перші враження проводжають нас далеко в життя, пов'язуючись з великим словом «Батьківщина». «Бідолашна дитина, що зросла, не зірвавши польової квітки, не прим'явши на привіллі зеленої трави. Ніколи вона не розвинеться з тією повнотою і свіжістю, до яких здібна душа людська», — писав Ушинський. Знайомлячись з біографіями великих письменників, музикантів, художників, видатних людей всіх часів, ми бачимо, якою ,глибокою була їх любов до природи, до рідної землі, як надихала вона їх. І кому ж як не матері та батькові. І розкрити очі дитини на розкіш весняного цвіту, переливи хвиль дозрілої пшениці, тендітну вроду проліска. І якщо самі батьки люблять свій край, його природу, то й дитині легко прищепити таку любов. Для цього треба читати лекцій, адже дитина без слів все зрозуміє, коли ви знайдете час, щоб разом з нею помилуватися добрими літніми зорями чи блискавками росяного лугу під ранковим промінням сонця, прислухатись до дзвінкого голосу жайворонка, що славить весну. В такі хвилини дитина вбирає в себе і чудові картини, і ясний вираз обличчя матері, що задивилась на цю красу, — так проникає в її душу чиста любов до природи, до рідного краю, яка переростатиме в благородне й високе почуття, патріотизму.

Не треба насильно тягнути дітей до красивого, весь час повторюючи це слово, відриваючи від цікавої гри чи якихось занять, що в цю мить повністю захопили дитину. В таких ситуаціях дитина може виявитись, як то кажуть, сліпою і глухою до об'єкту естетичного захоплення дорослого. Зате «під настрій» діти виявляють надзвичайну чутливість, і досить буває одного слова «Поглянь!» чи виразу обличчя матері, щоб дитина пройнялась її настроєм, відчула її переживання. Але тільки тоді, коли воно щире. Діти дуже тонко відчувають всяку фальш.

З раннього віку формує естетичні почуття дитини й яскраве, виразне слово. Дитячі віршики й оповідання, мудрі казки та приказки знайомлять дитину з тим, що робиться в світі, Виховують повагу й любов до людей, до праці. Але сила художнього слова, як і всіх образів мистецтва, виявлятиметься лише тоді, коли v дитина їх глибоко відчуває, переживає страх, здивування, торжество. «Нехай вухо їх (тобто дітей — М. В.) привчається до гармонії слова, серця переповнюються почуттям прекрасного; нехай і поезія діє на них як музика — прямо через серце»,— писав В. Г. Бєлінський.

Таке сприймання художньої літератури можливе в дитини за певної емоційної настроєності, що виникає в атмосфері щирої схвильованості і взаємної зацікавленості дорослого читача й малого слухача. Коли ми довіряємось силі художнього слова і раз у раз не перериваємо читання захоплюючої казки чи оповідання питанням: «Що, подобається?», «Ну як, цікаво?»,— це порушує настрій, сплутує потік образів дитячої уяви. Безпосередній вплив художніх образів, ритміка вірша може дати значно більше, ніж нудні моралізування, якщо тільки дорослі, що читають дітям, самі люблять і розуміють художнє слово. І не просто монотонне похапцем прочитують дитині цілу книжечку підряд, аби відбутися, а схвильовано й гаряче доносять до неї багатство думок і почуттів прекрасної народної казки, читають вірш з усім багатством інтонацій, динамікою чітких і звучних рим. У дітей розвиватиметься і вдумливе ставлення до того, що їм читають, і відчуття художньої форми слова. Поступово та глибока естетична радість, та насолода, що її відчуває культурна людина, читаючи прекрасні твори Пушкіна і Шевченка, Блока і Лесі Українки, Байрона і Гете, Тургенєва і Коцюбинського, Чехова та ін., ставатиме доступною дітям. Вони все частіше пробуватимуть читати самі, намагатимуться говорити образно, емоційно, виразно розповідатимуть за малюнком, складатимуть власні оповіданнячка, вірші, казки й загадки, тобто набуватимуть такого необхідного для школи вміння вільно й яскраво висловлювати свої думки.

Нерідко помічаємо, що до словесної творчості самих дошкільників дорослі ставляться скептично і несерйозно. Вони обривають натхненні імпровізації дітей, їх захоплене римування і гру ритмами. «Не ламай язик!», «Не перекручуй слова!», «Не базікай!»— покрикує дорослий замість того, щоб розумно підтримати інтерес дошкільника до слова, до ритму. А саме цей інтерес є однією з важливих передумов формування в дітей тонкого відчуття художнього слова, мовної культури, поетичного дару.

Вдома, в сім'ї, починається і музичне виховання дитини. Від самого народження супроводить дитину пісня: дитя засинає під колискову, плеще радісно в долоньки під «лади-ладу-сі», починає підспівувати матері про кицю, що пішла по водицю... Так вона і вчиться. Та нам треба стежити, щоб дитина співала правильно, не збивалася на фальш, щоб не кричала, співаючи. Але виправляти дитину треба лагідно, без роздратування, бо якщо дитина тільки й чує: «Та куди ж ти тягнеш!», «Чи тобі ведмідь на вухо наступив?» — то охота співати в неї швидко зникає. Чи ж дивно, що й в шкільному хорі такі діти не наважуються співати. Вони зарані певні, щ