Скачать

Виявлення організаторських здібностей у підлітків в ігровій діяльності

Вступ

Сьогодні українське суспільство проходить через тяжке випробування абсолютною свободою у виборі поведінки щодо способу життя. Велика кількість соціальних, ідеологічних, політичних та економічних чинників, які так чи інакше діють на вибір поведінки кожною молодою людиною в період її особистісного становлення, за останні роки кардинально змінили силу та вектори впливу.

Національна система освіти має унікальні можливості, аби сприяти засвоєнню позитивних звичок, норм і життєвих цінностей підлітками. В першу чергу це можливо завдяки розгалуженій системі освітніх навчальних закладів, використанню новітніх освітніх технологій і залученню до цієї роботи всіх, хто працює з дітьми педагогів, психологів, медиків, соціальних працівників.

Сьогодні, як ніколи, глибоко визнається відповідальність дорослих за виховання підростаючого покоління. Реформа школи спрямовує на використання всіх можливостей та ресурсів для підвищення дефективності навчально-виховного процесу. Але далеко не всі педагогічні ресурси використовуються у сфері виховання. До таких маловикористовуємих засобів виховання належить гра. Спробу систематичного вивчення гри першим розпочав в кінці ХІХ ст. німецький вчений К. Гросс. Німецький психолог К. Бюллер визначав гру, як діяльність, яка здійснюється заради отримання «функціонального задоволення». Фрейдисти вбачають у грі вираження глибинних інстинктів та потягів. Теорію гри, що виходить з її соціальної природи, розробляли Є.О. Аркін, Л.С. Висотський, А.М. Леонтьєв. Д.Б.Єльконін пов’язував гру з орієнтованою діяльністю і визначав її, як діяльність, в якій складається та вдосконалюється процес керування поведінкою.

На провідну роль гри у виховному процесі звертали увагу і класики радянської педагогіки Н.К. Крупська, та А.С. Макаренко, С.Т. Шацький, С.І. Рессен. Основну увагу вони зосереджували на причинах як соціально економічного, так і культура освітнього характеру, бо на кожному віковому етапі дитина потребує особливого підходу.

Кожен віковий період – стабільний або кризовий є перехідним і готує людину, до переходу на більш високий віковий рівень. У тлумачному словнику С.І. Ожегова так визначено поняття підлітка: «Підліток – хлопчик чи дівчинка у перехідному віці від дитинства до юнацтва». Основними новоутвореннями у підлітковому віці є: свідома регуляція своїх вчинків, вміння враховувати почуття, інтереси інших людей та орієнтуватися на них в своїй поведінці, а також психологічна готовність до особистісного та професійного самовизначення. Але для того, аби ці якості розвивалися, вони повинні бути – закладені, виховані, розвинені, бо розвиток не може проходити «з нічого».

Л.І. Божович підкреслювала, що в розвитку дитини визначаючим є не лише характер її провідної діяльності але і характер тієї системи взаємодії з оточуючими людьми, до якої вона вступає на різних етапах свого розвитку. Гра – складне соціально – психологічне явище вже і тому, що воно не вікове, а особистісне.

Гра – форма діяльності в умовних ситуаціях, спрямована на відтворення та засвоєння суспільного досвіду, який фіксується в соціально закріплених способах здійснення предметних дій, в предметах науки та культури.

У грі, як в особливому історично виникнувшому вигляді суспільної практики відтворюється норми життя та діяльності людей, підкора яким забезпечує пізнанням та засвоєння предметної та соціальної діяльності, інтелектуальний, емоційний, моральний розвиток особистості.

Актуальність проблеми полягає в тому, що потреба особистості у грі їх здатність включатися у гру характеризуються особливим баченням світу і не пов’язані з віками людини. Саме в процесі гри є можливим виявити здібності людини, дитини, які до того часу були майже відсутніми.

Враховуючи актуальність проблеми щодо виявлення організаторських здібностей підлітків в умовах ігрової діяльності, і як наслідок, розвиток комунікаційних навичок дитини для її подальшого повноцінного становлення ми визначили вибір теми нашого дослідження «Виявлення організаторських здібностей у підлітків в ігровій діяльності».

Об’єкт дослідження – процес виявлення організаторських здібностей підлітків в умовах ігрової діяльності.

Предмет дослідження – процес організації виховної роботи з підлітками щодо виявлення організаторських здібностей підлітків.

Мета – виявляти шляхи формування особистості підлітка від час ігрової діяльності; сприяти створенню умов для розвитку організаторських здібностей підлітка у повсякденному житті.

У нашому дослідженні ми виходимо з гіпотези, що ігрова діяльність може сприяти виявленню організаторських здібностей у дітей підліткового віку, за умов, коли:

1. Є можливість створення ігрових умов;

2. Коли дитина є безумовним учасником ігрового процесу;

3. Коли дитина має хоча б незначні організаторські схильності.

Відповідно до об’єкта, предмета, мети і гіпотези визначні конкретні завдання дослідження:

1. Проаналізувати стан досліджуваної проблеми в теорії і практиці організації ігрової діяльності.

2. Вивчити роботу вчителів, педагога-організатора, психолога, з підлітками з використанням ігрових вправ.

3. Виявити вплив ігрової діяльності на розвиток організаторських здібностей підлітків.

Теоретичною основою дослідження є праці видатних педагогів та психологів наукові положення теорії та практики виховання і розвитку особистості, залежно від умов виховання, взаємин в колективі та особистісно – орієнтований підхід до організації навчання і виховання учнів середніх і старших класів.

Методи дослідження: теоретичний аналіз філософської, соціологічної, психологічної і педагогічної літератури, вивчення і узагальнення педагогічного досвіду; спостереження; анкетування; бесіда; статистична обробка даних; аналіз ситуації.

Практичне значення полягає в розробці заходів по впровадженню ігрової діяльності для дітей підліткового віку з метою виявлення у них організаторських та комунікаційних здібностей.

Дослідження проводилось на базі ЗОШ №2,3,4,8 м. Лозова, №1 смт Панютине Лозівського району Харківської області. Всього експериментальною роботою було охоплено: 178 учнів 8–9 класів (контрольна та експериментальна групи), 40 вчителів – предметників, 5 педагогів-організаторів, 5 психологів шкіл.



1. Теоретичне дослідження проблеми

1.1 Психологічні особливості дитячої гри

підліток організаторський здібність гра

Філософи стверджують, що «гра – це особлива форма життя дитини, яка напрацьована або створена суспільством для керування дитячим розвитком; в такому разі вона являє особливий педагогічний витвір, хоча автором її були не окремі люди, а суспільство в цілому а сам процес виникнення та розвитку гри був «масовим»… процесом, в якому природно – історична закономірність «продиралася» через різноманітну свідому діяльність окремих людей».

В теоретичній літературі гра розглядається, як:

1) особливе ставлення особистості до навколишнього світу;

2) особлива діяльність дитини, яка змінюється і розгортається як її суб’єктивна діяльність;

3) соціально запропонований дитині та нею засвоєний вид діяльності (або ставлення до навколишнього)

4) особливий зміст засвоєння;

5) діяльність, під час якої відбувається розвиток психіки дитини;

6) соціально – педагогічна форма організації життя дитини, «дитячого суспільства»

Всі ці функції дитячої гри визначаються її психологічними особливостями, як бачимо в дослідженнях Л.С. Виготського, С.Л. Рубінштейна, Д.Б.Єльконіна та інших вчених.

Перш за все, гра – це першооснова діяльності, завдяки чому людина змінює світ. Зміст людської гри – у здібності, відображаючи, змінювати дійсне. Саме під час гри вперше формується і проявляється потреба дитини впливати на світ, стати суб’єктом, «господарем» своєї діяльності.

Важливим є те, що у грі важливий не результат, а сам процес хвилювань, пов’язаних з ігровими діями. І хоча ситуації, які програє дитина, вигадані, але почуття, які вона переживає – реальні, справжні.

Така специфічна особливість гри має в собі великі виховні можливості, бо, керуючи змістом гри, додаючи до сюжету певні ролі є можливим програмування певних позитивних почуттів у дітей, які саме грають. По-перше, для людини важливий власне досвід переживання позитивних почуттів. Друге – лише через переживання і можливо виховати належне, позитивне ставлення до діяльності. До того ж, гра має значні можливості, аби сформувати гарне ставлення і до неігрової діяльності.

С.Л. Рубінштейн підкреслює, що дитина, коли грає ту чи іншу роль, не лише просто фіктивно переносить себе і іншу особистість. Входячи в роль, дитина поглиблює, збагачує, розширює саме свою особистість. На цьому ставленні дитини, як особистості, до своєї ролі базується значення гри для розвитку не лише уяви, мислення, волі, але і власне, особистості дитини в цілому.

Гра, з її можливістю умовного вживання у роль, яке неможливе для людини у реальному житті, дає «можливість розмовляти з собою рідною мовою, по – різному кодуючи своє власне «я».

А.С. Макаренко писав: «…Я вважаю, що є дещо хибним вважати гру одним із занять дитини. У дитячому віці гра – це норма, і дитина повинна гратися завжди, навіть коли виконує важливу справу… У дитини є пристрасть до гри і треба її задовольнити.

Треба не лише надати їй час для гри. Треба охопити цією грою усе життя. Все життя – це гра. Між грою та працею немає великої різниці гарна гра схожа на гарно виконану роботу, погана гра схожа на погану роботу.

Спільним між грою та роботою А.С. Макаренко бачив наступне:

1) Під час кожної гарної гри перш за все докладається робоче зусилля та зусилля думки… Гра без зусиль, гра без активної діяльності – це завжди погана гра.

2) «Гра приносить дитині радість. Це може бути або радість від творчості, або радість перемоги, або радість естетична – радість якості. Саме таку радість приносить і гарна робота».

3) «Дехто вважає, що робота відрізняється від гри тим, що під час виконання роботи є відповідальність, а під час гри – її нема. Це невірно: під час гри є велика відповідальність, але якщо це – гарна гра…». Праця від гри відрізняється тим, що, працюючи, ми реалізуємо суспільну мету – створення матеріальних і культурних цінностей… Гра не становить таких цілей: до суспільної мети вона прямо не відноситься, але відноситься посередньо.

Термін «правильна, гарна гра» треба розуміти як гра, яку педагогічно грамотно організовано, гра, яка виховує.

Серед ігор, які мають особливий вплив на духовний, моральний розвиток особистості, треба надати перевагу рольовим іграм. Саме наявність ролей, двопланового самопочуття (ігрового та реального), сюжету забезпечують цій грі безмежній виховний простір.

Сучасна психологія відносить категорію «діяльність» до сфери суб’єктно – об’єктних відносин людин, а категорію «спілкування» до «суб’єктно – суб’єктник». Гру прийнято розглядати як один з видів діяльності (С.Л. Рубінштейн, Д.Б.Єльконін)

Проте, якщо інтелектуальні ігри у «чистому вигляді» виконують операції суб’єкта з об’єктом, то рольові ігри, безумовно, належать до «суб’єкт – суб’єктних». Можна допустити, що інтелектуальні і рольові ігри це не просто два різних види ігор, це різні категорії психологічних явищ.

Рольові ігри, які засновані на суб’єкт – суб’єктних стосунках, ближче за все саме до категорії «спілкування». Отже, можна сказати, що рольова гра – це подвійне спілкування водночас: реальне та уявне (т.т. яке розігрується), вона дає можливість бути паралельно в кількох позиціях.


1.2 Роль дорослих в організації ігрової діяльності дітей

Л.С. Виготський пише: «Треба лише поглянути на дитину, аби побачити що в ній заховано значно більше можливостей для життя, ніж ті, які здійснюються. Франк говорить, якщо дитина грає в солдата, робітника та коня, то це тому, що у ній реально в «середині» сидять і солдат, і кінь, і робітник. Іншими словами дитина програє, «випробовує» ті можливості, які ще не використані.

Отже, можемо розглядати гру як засіб і формування дитини, залучення дитини, залучення її до норми і цінностей суспільства. Цей процес «залучення» дитини до суспільства, набуття нею певного соціального досвіду (у вигляді знань, цінностей, правил поведінки, постанов) називається соціалізацією.

Соціалізація дитини – процес тривалий і дуже складний. Будь яке суспільство, яке на кожному етапі свого розвитку розробляє певну систему соціальних і моральних цінностей, свої ідеали, норми і правила поведінки, перш за все, саме зацікавлення в тому, аби кожна дитина, прийнявши і засвоївши їх, змогла жити в цьому суспільстві, стати його повноправним членом. Для цього суспільство в різних формах, завжди цілеспрямовано, починаючи з гри, впливає на особистість через виховання та освіту. За своїм устроєм, суспільство представляє різноманітність пов’язаних і взаємодіючих соціальних інститутів – історично створених форм організації і регулювання суспільного життя людей. Саме через них відбувається засвоєння дитиною правил поведінки і залучення її до громадських норм.

Однак, роль різних соціальних інститутів в соціалізації дитини неоднакова. Одні з них справляються стихійний вплив на дитину в процесі її розвитку і соціального становлення, інші виконують функцію цілеспрямованого впливу на формування її особливості. До таких соціальних інститутів, які дійсно можна назвати інститутами соціалізації, відносяться сім’я, освіта, культура і релігія (43 з.р.)

Найважливіший інститут соціалізації підростаючих поколінь – це сім’я.

Сім’я – вид соціальної спільноти, що ґрунтується на подружньому союзі та родинних зв’язках, т.т. на багатосторонніх відносинах між чоловіком і жінкою, батьками та дітьми, братами і сестрами та іншими родичами, що живуть разом і мають єдине загальне господарство (Філософський словник. – М., 1985)

Сім’я, родина – найвища цінність на землі, яка робить життя кожної людини щасливим, повноцінним, плідним. Але батьки повинні усвідомити, що вони виконують важливу соціальну роль, адже кожна повноцінна родина є фундаментом здорового суспільства М.Г. Стельмахович розглядає родину як «перше соціальне ц емоційне мікро середовище, в якому розвивається та виховується людина з моменту її народження» З поміж багатьох обов’язків родини чи не найголовнішими було виховання дітей. Слово «виховання» в українців, очевидно, пішло від «ховати», тобто заховати (уберегти) від небезпеки, смерті, хвороби, «лихих» очей, поганих впливів. Згодом воно набуло узагальненого зміст, виражаючи процес систематичного впливу на культурний розвиток, формування світогляду, духовного світу й моральної поведінки дітей та молоді. Родинне виховання дітей ішло в контексті життя і потреб сім’ї, враховуючи поведінку і вчинки батьків, рідну (материнську мову, працю, фольклор, родинно-побутову культуру, народні звичаї і традиції, мистецтво, ремесла і промисли, вірування, свята, обряди, символи, дитячі ігри та іграшки.)

Саме у сім’ї, у грі виховання переходить у самовиховання. У грі будуються відносини між дорослим і дитиною, формуються певні вміння внаслідок відігрівання певних ролей. Рольовою грою діти оволодівають на практиці раннього дитинства, на третьому році життя. Про те, гра не виникає не звідки. Для її появи є необхідним наявність різноманітних вражень у дитини від навколишнього оточення. Найголовнішим є виховний вплив дорослих. Саме цілеспрямоване спілкування дітей з дорослими є визначеним в оволодінні ними новими видами діяльності, як то – рольова гра. В разі відсутності керування з боку дорослих жодна іграшка (скільки б їх не було) не стимулює розвитку рольової гри.

У чому ж її особливість? Спочатку кожна дитина грає по своєму, не спілкуючись з іншими дітьми. Згодом починається взаємодія, яка базується на ролях, які кожен собі обирає. Спершу дії з іграшками виконуються поза ролями, дитина просто виконує певні рухи: «миє», «возить». Пізніше з’являються ролі, пов’язані з цими рухами: «я-мама», «я-водій».

Для того, аби діти розпочали гру, вміння просто здійснювати будь-які дії, недостатньо. Потрібно, аби у дітей виникло певне емоційне ставлення до героя, якого виконуватиме його сюжетна іграшка.

Це важливо, тому що вже на самих початкових етапах свого виникнення гра має емоційне ставлення до об’єкту дії. Д.Б.Єльконін звертав увагу на те, що дитячі ігри походять від ігор, в основі яких є діяльність людей до ігор, які відображають відносини між людьми і, нарешті, до ігор, в основі яких знаходяться підкорення правилам суспільної поведінки та відносин між людьми.

Фактично, через рольову гру дорослі виводять дитину із суто предметної діяльності у світ відносин. Сутність цього полягає в тому, що від тепер дії дитини з предметами залучення до нової системи відносин, емоційна привабливої діяльності. Д.Б.Єльконін вважає що саме під час гри відбувається перехід від мотивів, які мають форму досвідомих, афективно забарвлених, безпосередніх бажань, до мотивів, які мають форму узагальнених намірів, що знаходяться на межі свідомості. Ігрова діяльність характеризується тим, що в ній може відбуватися перенесення значення з одного предмету на інший. Так виникає зміна значення предметів. Символіка дитячої гри вперше спеціально була досліджена Л.С. Виготським. Він стверджував, що предмет отримує нове значення саме завдяки жестам. Відстоюючи цю точку зору він пояснив таке:

1) під час гри для дитини все може бути всім: значення міститься у жесті, а не в об’єкті (сам по собі об’єкт отримує функцію і значення лише завдяки жесту).

Приклад: конем для дитини стає гілочка, бо її можна розташувати поміж ніг і використати той жест, який вказуватиме, що гілочка в даному випадку означає коня.

2) згодом в іграх дітей з’являється умовні позначення словами. Діти можуть між собою домовитись: «Це буде дім, це-машина». В цей час виникає надзвичайно насичений мовний зв’язок, це пояснює та повідомляє зміст кожного окремого руху, дії, предмету. «Дитина не лишень жестикулює, але й розмовляє, пояснює собі гру і ніби то підтверджує ту думку, що первісні форми гри насправді являють ні що інше, як первісний жест, як мову за допомогою знаків. Завдяки тривалому використанню значення жестів переноситься на предмети, які під час гри навіть без відповідних жестів починають відображати умовні предмети та стосунки».

До того ж, Виготський показав, що принцип «все може бути всим» діє з певними обмеженнями.

«Під час гри здійснюються лише ті дії, мета яких є значущою для індивіда у власне її внутрішньому змісту. У цьому головна особливість ігрової діяльності; і в цьому її головна привабливість. Лише з привабливістю вищих форм творчості можна порівняти красу» – писав С.Л. Рубінштейн.

Тим самим, якщо ігрові дії за своїм змістом для дитини не значимі, то вона може й не увійти у гру, в ігровий стан, а тільки механічно виконуватиме роль, не відчуваючи пов’язаних з нею почуттів. Людину не можна «силоміць» залучити до гри, обійшовши її бажання.

Дитина, яка грається мало, втрачає в своєму розвитку, бо у грі, за висловом Л.С. Виготського, «дитина завжди вище свого середнього віку, вище своєї повсякденної поведінки; під час гри дитина ніби-то на голову вище від самої себе. Гра в конденсованому вигляді має в собі усі тенденції розвитку; дитина у грі ніби намагається зробити стрибок над рівнем своєї звичайної поведінки.

Л.С. Виготський виділяє і парадокси гри.

1. Дитина діє з найменшим опором (отримує задоволення), але вчиться діяти з найбільшим опором. Гра – школа волі.

2. Зазвичай дитина відчуває та переживає покору правилам у ситуації відмови від того, чого їй хочеться, але у грі підкорення правилу – шлях до максимального задоволення. Гра дає дитині нову форму бажань, т.т. співвідносить бажання з роллю, яку вона займає у грі та з її правилами. Під час гри можливими є найвищі досягнення дитини, які вже завтра можуть стати її реальним рівнем.

Відігравання тієї чи іншої ролі передбачає спілкування: з собою, з учасниками гри тощо.

В якості важливих моментів гри виступають емпатія і рефлексія. Під емпатією прийнято розуміти здатність розрізняти психологічні стани інших людей; співчуття; емоційний відгук; емоційне оточення себе з іншими. Рефлексія розглядається як самозаглиблення, звернення свідомості на свій внутрішній світ; бачення своєї позиції з боку; здатність імітувати думки іншого.

В рольових іграх і емпатія і рефлексія також є важливими характеристиками, які визначають успішність ігрового процесу. Але вони мають специфічні особливості, що виникають як наслідок двоплановості ігрової діяльності, елементи якої зберігаються і в будь-якій колективній грі. З одного боку, той, хто грає виконує реальну діяльність, здійснення якої потребує дій, пов’язаних з вирішенням певних, часто нестандартних задач. З другого – низка моментів такої діяльності має умовний характер, який дозволяє відволіктися від реальної ситуації з її відповідальністю, численними новими обставинами. Двоплановість обумовлює розвиваючий ефект гри.

Емпатія потрібна для реального плану гри – врахування психічного стану учасників. До того, емпатія потрібна під час переходу від реального плану до уявного – тобто ідентифікація себе з ігровим персонажем, роль якого виконується. І нарешті, знаходячись всередині уявної ролі, слід відчувати рольові хвилювання партнера.

Рефлексивні особливості особистості характеризують інтелект людини, пластичність її поведінки, т.т. здатність орієнтуватися в обставинах.

Завдяки наявності таких характеристик, як емпатія та рефлексія, гра є універсальним засобом вивчення особливості спілкування та навчання спілкуванню.

Спілкування – складний багатоплановий процес встановлення та розвитку контактів між людьми та групами внаслідок потреби у спільній діяльності.

Важливою характеристикою комунікативного процесу є наміри його учасників вплинути один на одного, на поведінку. Безперечною умовою чого стає не лише використання спільної мови, але й спільне розуміння ситуації спілкування.

1.3 Передумови виникнення організаторських здібностей у дітей

В ході спілкування з оточуючими розвивається і сама здатність до спілкування.

Відомо, що людина народжується на світ з генетично закладеними в неї потенційними можливостями стати саме людиною. Немовля – це «чиста дошка» (tabula rasa), на якій під впливом соціуму «пишуться» ознаки людяності. Немовляті притаманні анатомічні та фізіологічні властивості тіла й мозку що належать тільки людині. Вони забезпечують у перспективі оволодіння прямоходінням, знаряддями праці та мовою, розвиток інтелекту, самосвідомості тощо. Але система біологічних, генетичних, анатомічних, фізіологічних чинників передбачає становлення людини лише в певних соціальних, культурно – історичних умовах. В стосунках з батьками, іншими людьми психіка дитини розвивається саме як психіка людини. На перших етапах життєвого шляху відбувається емоційний контакт між новонародженою дитиною і дорослими, потім, з оволодінням словом формується здатність до усної комунікації, а в молодшому шкільному віці – до письмової її форми. Потреба у спілкуванні з навколишнім світом є провідною для ряду етапів психічного розвитку людини, слугує інтеграції індивіда з суспільством. Дитина завдяки спілкуванню розуміє інших людей, а через них і себе. У такій формі спілкування, як взаємодія, інтеракція, вона засвоює і шліфує різні види рольової поведінки, знаходить своє місце в колективі.

Життєві зв’язки дитини з навколишнім соціальним середовищем характеризуються вибірковістю, а з віком розширюються і зболочуються. Спочатку головним соціальним середовищем для дитини є сім’я, батьки, родичі які доглядають її. Пізніше поруч з батьками з’являються інші люди – вихователі та вчителі освітніх установ, друзі, шкільні та позашкільні групи. Дитина поринає у суспільне оточення, з яким установлюються як безпосередні, так і опосередковані контакти – через засоби масової інформації, участь у спільній діяльності тощо. Впливи соціального оточення опосередковуються також рівнем власної активності дитини у діяльності й поведінці, характером відносин з іншими людьми, рівнем культури, освіченості, індивідуальними рисами характеру тощо.

Успішність виховання і навчання залежить від того яке місце посідає особистість у колективі, від виконуваних нею функцій та ставлення до них, від внутрішньої позиції вихованця, рівня його прагнень і домагань. Залежно від цього дитина по-різному переживає успіхи й невдачі у своїй діяльності та поведінці, внаслідок чого у неї можуть закріплюватися не лише позитивні, а й негативні переживання, знижуватися зацікавленість змістом самої діяльності. Переживання, почуття, які виникають у дитини як члена колективу, опосередковують вплив на її поведінку та діяльність, а через них і на моральний досвід, що формується. Позитивна мотивація поведінки й діяльності зумовлює закріплення засвоюваних особистістю ідеалів, норм, сприяє їх перетворенню у внутрішні засоби регуляції. Складається така важлива підструктура особистості, як її спрямованість, що є складною системою стійких життєвих потреб, мотивів, інтересів, схильностей, прагнень, стимулюючих переживання, морального світогляду тощо.

Особистість – системна якість індивіда, яка визначається залученням до соціальних зв’язків та формується в спільній діяльності та спілкуванні.

Особистість здатна усвідомлювати навколишнє буття, виділяти себе із середовища, виходити за межі минулого і теперішнього, прогнозувати своє майбутнє, передбачати не тільки близькі, а й більш віддалені результати своїх дій, усвідомлювати норми суспільної поведінки і керуватися ними.

Під час набуття дитиною досвіду постають різні види її предметної діяльності, що спричинює подальший розвиток психіки дитини.

З розвитком особистості виявляються типологічні й індивідуальні відмінності. Вони полягають у функціональних особливостях нервової системи, темпераменті, у потребах, інтересах, характерологічних рисах дітей та підлітків, моральних, вольових, емоційних, розумових якостях, рівневі розвитку здібностей тощо. При цьому складається неповторна специфічність особистості – її індивідуальність. Індивідуальність – людина, яка характеризується з боку своїх соціально значимих відмінностей від інших людей, що проявляється в рисах характеру, темпераменту, специфіці інтересів, інтелекту, потреб та здібностей індивіда.

У дитини, як суб’єкта виховного процесу формуються свідомість і самосвідомість, власне «Я», що опосередковує всі впливи. У підлітковому віці дитина активує самопізнання з метою самовиховання, самотворення. Самовиховання похідне з вихованням і включається в процес розвитку особистості як важливий фактор. Воно виявляється у діях особистості, спрямованих на саму себе, на вироблення якостей, що відповідають її ідеалам, життєвій меті, вимогам до себе. Змінюючи себе, особистість змінює умови й обставини свого життя і розвитку. Самовиховання є вищою формою розвитку особистості, її духовного «саморуху». Процес становлення людської особистості здійснюється як «саморух», якому на думку Г.С. Костюка, властива єдність зовнішніх і внутрішніх умов. Зовнішні умови визначаються природним і суспільним середовищем, необхідним для існування індивіда, його життєдіяльності, навчання, праці, розвитку. За формулою детермінації, яку висунув С.Л. Рубінштейн, зовнішні умови впливають на процес розвитку через внутрішні умови, що містяться в самому індивіді.

Зовнішні і внутрішні умови розвитку є протилежностями, пов’язаними між собою. Зовнішнє, об’єктивне, соціальне засвоюється індивідом і стає внутрішнім, суб’єктивним, психічним, яке визначає його нові відношення до зовнішнього світу. Механізмом такого засвоєння, згідно з розглядами Ж.П’яже, Л.С. Виготського, П.Я. Гальперіна, визнається інтеріоризація тобто перетворення, вростання зовнішніх практичних дій у внутрішні розумові дії. Завдяки цьому формується здатність до оперування об’єктами в образах, думках тощо. Зовнішнє стає внутрішнім, психічним, зазнаючи певних змін, перетворень. Відбувається і протилежний процес – екстеріоризація, за допомогою якого здійснюється об’єктивізація внутрішнього, його перехід у зовнішній план діяльності.

Співвідношення зовнішнього і внутрішнього, об’єктивного і суб’єктивного, соціального і психічного змінюється на різних етапах розвитку особистості, набуває індивідуальних особливостей. Суперечність між зовнішнім і внутрішнім стає джерелом «саморуху», психічного розвитку індивіда, становлення особливості.

Внутрішні суперечності, що виникають у житті людини, спонукають до активності, спрямованої на їх подолання. Та, натомість постають нові суперечності, котрі знову виступають як внутрішні сполуки до вдосконалення особистості, її діяльності та поведінки.

Складний характер «саморуху» розвитку особистості був розкритий Г.С. Костюком. Однією з основних суперечностей, що закономірно виявляються на всіх вікових етапах, є розходження між новими потребами, цілями, прагненнями особистості, яка розвивається, та досягнутим нею рівнем оволодіння засобами, необхідними для їх задоволення. Ці суперечності виникають тому, що мотиваційний бік розвитку особистості випереджає його змістову й операційну сторони. Такі внутрішні суперечності розв’язуються в дитинстві у сюжетній грі дітей, через яку вони активно включаються у життя дорослих, колективу однолітків, засвоюють певний досвід.

1.4 Розвиток організаційних здібностей у дітей в дитячому колективі

Беручи за основу визначення А.С. Макаренка, дитячий колектив – це стійке об’єднання дітей, яке має загальну суспільно – значущу мету, спільну діяльність, спрямовану на реалізацію цієї мети, характеризується стосунками взаємної відповідальності.

Значення дитячого колективу для кожної дитини в тім, що він є своєрідною ланкою, що зв’язує між собою суспільство і особистість. Це мікросередовище, яке сприяє перетворенню норм і ціннісних орієнтацій суспільства в норми, цінності даної конкретної особистості. В дитячому колективі дитина набуває практики спілкування.

Колектив сприяє реалізації мети виховання – всебічному розвитку особистості: розвитку організаторських здібностей, умінню розумно поєднувати особистісні інтереси та інтереси оточуючих однолітків, молодших школярів, учителів. У колективі відбувається процес взаємного збагачення, розвиток його членів, тому що кожен з них приносить до колективу свій індивідуальний досвід, здібності, інтереси і одночасно освоює те, що несуть інші. В дитячому колективі в сумісній діяльності здійснюється обмін інформацією, розвивається здатність розуміти стан, мотиви вчинків інших і відповідно на них реагувати. Так формується симпатія, чуйність. У колективі, якщо діти об’єднані цікавою змістовною діяльністю, дружніми відносинами, у його членів формується почуття душевного комфорту, психологічної захищеності, що в свою чергу, сприяє виявленню творчої ініціативи, почуття гордості, радості. На основі багаторічної практики В.О. Сухомлинський сформулював і теоретично обґрунтував вплив колективу на школяра з урахуванням його індивідуальних особливостей розвитку, духовного світу. Позитивний вплив колективів нероздільний з гуманними стосунками в них. Душевній рівновазі дитини, як зазначив В.О. Сухомлинський, сприяє обстановка цілеспрямованої творчої праці, доброзичливі товариські взаємовідносини, відсутність подразливості, нетерпимості тощо.

Головною причиною слабкого впливу колективу на дітей є недостатній діапазон тих соціальних ролей, які може запропонувати колектив індивіду. Розрізняють колективи первинні і вторинні, постійні і тимчасові, одновікові й різновікові. Розробка теми колективу, як зазначав Я. Корчак, «дає ключ до загадкових життєвих успіхів не за рахунок душевних якостей або сили, а чогось невловного нам, невідомого.

У красивих, здорових, веселих, ініціативних, сміливих, талановитих дітей завжди є товариші, союзники, прихильники; у занадто частолюбивих бувають і вороги. Звідси і ворожі табори. У дитячому колективі трапляються й тимчасові улюбленці і діти возвеличують їх, щоб потім радити їх падінню».

Отже, ставлення до дитини може бути позитивним, індиферентним (нейтральним), негативним.

Місце дитини в колективі визначають різні фактори: моральні, вольові, інтелектуальні якості, фізична сила, зовнішній вигляд, стан в сім’ї, товариськість; вміння встановлювати контакти. Дослідження, проведені Л. Уманським, виявили цікаву закономірність: люди, які не користуються авторитетом, повагою в групі і які не поважають групові норми, пасивні в суспільних справах, конфліктують з колективом схильні перебільшувати свою гідність і своє місце в групі. Лідери ж частіше скромної про себе думки. Ця ситуація підтверджує вислів Л.М. Толстого, що людина є дробом у чисельнику якого те, чим вона є насправді, а в знаменнику – те, що вона про себе думає. Тому важливо вивчати становище дитини в системі колективних відносин, щоб забезпечити сприятливе положення дитини в колективі, формувати її високі ціннісні орієнтації.

Ціннісні орієнтації– відображення в свідомості людини цінностей, які вона визнає в якості стратегічних життєвих цілей та загальних світоглядних орієнтирів.

Дітям з високим позитивним статусом (лідери) в колективі слід надавати самостійність в організації та проведенні конкретних справ, доручати керівництво групами, гуртками, секціями, проводити з однолітками ігрові заняття, бесіди, спрямовані на профілактику негативних явищ, коректування їх поведінки тощо.

Саме цих дітей слід залучати до роботи що потребує організаторських навичок, самостійності, висловлювання своїх думок. Для розвитку творчої активності, організаторських здібностей, ініціативи слід надавати їм певну допомогу.

Лідер – від англійського leader – той, хто веде – такий член групи, за яким вона визнає право приймати відповідальні рішення в значимих для неї ситуаціях, т.т. найбільш авторитетна особистість.

Лідер демонструє більш високий, ніж інший член групи, рівень активності, участі, впливовості у вирішенні певних питань. Таким чином, лідер визначається в конкретній ситуації, приймаючи на себе певні функції. Решта членів групи приймають лідерство, т.т. відповідно будують таку систему відносин: він буде вести, а вони – тими, кого треба вести.

Отже, лідер – той, хто краще за інших вміє проявити в конкретній ситуації притаманні йому риси (наявність яких не відкидається і у інших)

Хартлі пропонує такі «моделі», які пояснюють факт, чому певні люди все ж таки стають лідерами і чому не лише ситуація визначає це:

1) якщо хтось став лідером в одній ситуації, не виключена можливість того, що він же стане таким і в іншій ситуації;

2) внаслідок впливу стереотипів лідери в одній ситуації розглядаються іноді групою як «лідери взагалі»;

3) людина, яка стає лідером в одній ситуації, отримує авторитет і надалі цей авторитет працює для того, що її оберуть лідером і наступного разу;

4) певні риси особистості звісно, присутні людині, і тому, окремим людям притаманно «шукати посади», внаслідок чого вони і ведуть себе відповідно, так, що їм «дають посади».

Існує три основних теоретичних підходи в розумінні виникнення лідерства:

1) «Теорія рис»

2) «ситуаційна теорія лідерства»

3) «Синтетична теорія лідерства»

Розглянемо одну з них – першу

«Теорія рис» (іноді має назву «харизматичної» теорії від слова «харизма», т.т. «благодать», в деяких системах релігії інтерпретована як дещо, що зійшло на людину) виходить з положення німецької ідеалістичної психології кінця 19 – початку 20 ст. і кон