Скачать

Зв'язок принципу диспозитивності з іншими принципами цивільного процесуального права

План

Вступ

1. Поняття принципів цивільного процессуального права

2. Поняття принципу диспозитивності і його значення

3. Зв'язок принципу диспозитивності з іншими принципами цивільного процесуального права

Висновок

Список використаних джерел


Вступ

Філософські категорії загального і окремого (одиничного), співвідношення між ними є методологічною основою розкриття поняття «принципи права», їх ролі у забезпеченні єдиного, цілісного підходу до регулювання суспільних відносин.

Поняття принципу права насамперед пов'язане з його оцінкою як загального положення. В юридичній літературі загальновизнано, що принципи права — це основні, вихідні положення, які визначають загальну спрямованість права і найбільш суттєві риси його змісту.

Говорячи про принцип права як загальне положення, треба мати на увазі діалектичний зв'язок між загальним і окремим. Якщо йдеться про правові принципи, то окремим є відповідні галузі права, правові інститути, правові норми. Усі правові принципи (загальні, галузеві), як справедливо підкреслювали Р. Лівшиц і В. Нікітінський, не існують поза конкретними правовими нормами; у правовому принципі закладене те загальне, то дістає реальний вияв у численних особливостях окремих норм.

Диспозитивність(походить від лат. dispono — розпоряджаюся) - це нормативно-керівна засада цивільного процесуального права, яка закріплює вільне, на свій розсуд здійснення і розпорядження юридичне заінтересованими особами матеріальними правами щодо предмета спору, процесуальними засобами захисту порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу, що спрямовані на розвиток, зміну або припинення розгляду цивільної справи в суді в межах, дозволених законом і в установленому процесуальному порядку.

Принцип диспозитивності є основоположним в системі принципів цивільного процесуального права, його зміст полягає у наданні сторонам, іншим особам, які беруть участь у справі, можливості вільно здійснювати і розпоряджатись матеріальними правами щодо предмета спору та процесуальними засобами їх захисту.


1. Поняття принципів цивільного процесуального права

Для розгляду даного питання доцільно б було розглянути спочатку поняття принципів права.

Поняття принципу права насамперед пов'язане з його оцінкою як загального положення. В юридичній літературі загальновизнано, що принципи права - це основні, вихідні положення, які визначають загальну спрямованість права і найбільш суттєві риси його змісту.

Говорячи про принцип права як загальне положення, треба мати на увазі діалектичний зв'язок між загальним і окремим. Якщо йдеться про правові принципи, то окремим є відповідні галузі права, правові інститути, правові норми. Це дає підстави зробити висновок, що правильною і методологічно обґрунтованою є позиція авторів, які вважають, що ті основи, які ще не закріплені у правових нормах, не можуть бути віднесені до правових принципів. Вони є лише ідеями правосвідомості, науковими висновками, а не принципами права. Усі правові принципи (загальні, галузеві), як справедливо підкреслювали Р. Лівшиц і В. Нікітінський, не існують поза конкретними правовими нормами; у правовому принципі закладене те загальне, що дістає реальний вияв у численних особливостях окремих норм.

Наступним важливим методологічним положенням є розуміння загального і окремого як існуючих реальностей. На це необхідно звернути особливу увагу, оскільки у деяких працях дослідників правових проблем загальне в одних випадках трактується як розумова абстракція, а в інших - як об'єктивно існуюча закономірність. Тим часом абстрактні поняття, уявлення не існують самі по собі. В їх основі завжди лежать реальні явища природи, суспільства.

На це звертається увага у філософській літературі. Так, відомий вчений В. Тугаринов, наприклад, зазначав, що загальне настільки ж реальне й об'єктивне, як і окреме, і що класифікація загального лише як розумової абстракції є виразом номіналізму. З таких же позицій виступають і представники правової науки. Так, на думку С.Алексєєва, з урахуванням своєрідності права як особливої об'єктивної реальності повинне бути вирішене і питання про його принципи; останні, як і саме право, існують реально і об'єктивно; виступаючи як явища ідеологічного порядку, вони водночас існують у самому праві. (7; с. 43)

Таким чином, якщо мати на увазі не погляди, ідеї і уявлення про те, якими повинні бути правові принципи, а ті принципи права, які об'єктивно існують у конкретних правових нормах (як бік, елемент норми), то треба визнати, що їх безпосереднім джерелом є норми права.

Необхідно мати на увазі, що процес пізнання і наступного формування принципів права починається вже на стадії пізнання сутності окремо взятої правової норми. Відомо, що кожна гака норма входить до системи правових норм, які у своїй сукупності складають ту чи іншу галузь права і якщо, наприклад, для цивільного права одним з провідних принципів є рівність сторін, а для цивільного процесу - незалежність суддів і підкорення їх лише закону, то ці принципи в процесі правотворчості мають «пронизувати» всі (або більшість) норми даної галузі, тим самим реально існуючи як суттєвий бік (елемент) кожної окремо взятої норми.

Звідси випливає дуже важливий висновок, згідно з яким принципи права не тільки визначають зміст конкретних правових норм, а й, будучи їх складовими, безпосередньо регулюють суспільні відносини.

До речі, на визнанні цього положення засновані:

1) можливість використання у правозастосовній діяльності аналогії права (в окремих галузях);

2) виникнення цивільних і деяких інших правовідносин з таких вольових актів громадян і організацій, які законом не передбачені, але підпадають під дію загальних принципів цивільного законодавства.

У чисто теоретичному плані виникає питання: чи мають принципи права ознаки нормативності? Вважаємо, що має рацію А.Міцкевич, коли зазначає, що оскільки ці принципи проявляють свою дію на суспільні відносини неодноразово, не вичерпуються разовим використанням, стосуються персонально невизначеного кола осіб, вони мають усі ознаки нормативності.

Принципи права, що виражають загальні засади правового регулювання, не можна розглядати у відриві від системи правових норм, які безпосередньо регулюють ті чи інші конкретні відносини. Так само не існують самостійно, в ізольованому вигляді, у відриві від конкретних правових норм поняття угоди, зобов'язання, договору купівлі-продажу. Як і будь-яке поняття, вони являють собою результат узагальнення маси одиничних угод, зобов'язань, договорів, причому таких, які реально існують в житті. Правильною є думка Б. Українцева про те, що узагальнення - це встановлення того загального, що має місце в інших численних аналогічних випадках. (7; с. 43) За допомогою зазначених понять наука цивільного права формулює загальні, суттєві ознаки угоди або договору, абстрагуючись від випадкових або нетипових моментів.

Однак оскільки будь-яке загальне існує лише в окремому, через окреме, суттєві ознаки угоди, зобов'язання або договору ми можемо знайти у кожному окремому випадку виникнення цивільних зобов'язальних правовідносин. Отже, коли ми стверджуємо, що загальні правові положення (поняття) мають загальнообов'язковий характер і є керівництвом при застосуванні правових норм, це справедливо остільки, оскільки головне призначення таких загальних положень (від норми права до правового принципу) - здійснювати безпосередній вплив на конкретні життєві відносини, вносячи в них елемент однаковості.

Враховуючи сказане, видається дуже спірною думка про можливість поділу правових принципів на принципи-норми і принципи, що формулюються з правових норм. Якщо врахувати, що не всі принципи, які «пронизують» право, сформульовані у вигляді принципів-норм, то такий поділ уявляється правомірним. Однак автори такої концепції (Р. Лівшиц і В.Нікітінський) в основу розмежування згаданих принципів поклали інші критерії. На їхню думку, принципи, які виводяться з правових норм, прямо не закріплені у конкретних нормах, відбивають тенденції, напрями правового регулювання в тій чи іншій галузі права. (7; с. 44)

З нашої точки зору, не можуть існувати правові принципи, які, з одного боку, виводилися б з правових норм, а з другого - у цих нормах не закріплювались би. Крім того, навряд чи можна уявити собі таку ситуацію, за якої принцип права, що має своє «буття» лише в окремих нормах (тільки через них), був би позбавлений якості конкретного правового припису Конкретність останнього уявляється очевидною, якщо не забувати, що принцип права (як загальне) не існує сам по собі, а лише в діалектичному поєднанні з тим одиничним правилом поведінки, разом з яким він складає окреме, тобто норму права. Таким чином, роль і значення принципів права, що виражають тенденції і напрями правового регулювання, можуть бути правильно розкриті лише у нерозривному зв'язку з конкретними правовими нормами.

Термін «принцип» в перекладі з латинського означає «основа, начало». У принципах в концентрованому вигляді закріплені основні засади функціонування права та здійснення судочинства.

Стосовно принципів цивільного процесуального права в юридичній літературі існує два основних підходи: одні автори вважають принципами основні ідеї, теоретичні положення, уявлення про суд та правосуддя. Точка зору інших авторів полягає в тому, що принципами цивільного процесуального права є лише ті положення, які закріплені правовими нормами (Конституцією України, Цивільним процесуальним кодексом, Законом України «Про судоустрій» та іншими законодавчими актами). Останній підхід є більш слушним, зважаючи на те, що принципи цивільного процесуального права набувають обов'язкової сили лише після закріплення в нормах закону, залишаючись до цього елементами правової ідеології, правосвідомості, науковими висновками.

Вони розглядаються як:

• основні (або правові) засади організації і діяльності суду;

• основні положення галузі права;

• основні ідеї, положення, керівні засади;

• правові погляди на завдання і засоби діяльності суду по розгляду і вирішенню цивільних справ;

• обумовлені базисом суспільства і виражені в змісті цивільного процесуального права суспільно-політичні, нормативно-керівні основи (засади) даної галузі права.

Принципи закріплюються в нормах права, що відображають суспільно-правові погляди на право як соціальну цінність і характеризуються такими ознаками:

1) принцип включає (виражає) в собі певну ідею (погляд), яка складає його зміст;

2) така ідея має бути закріплена в нормі цивільного процесуального права;

3) принцип повинен бути безпосередньо пов'язаним з цивільним процесом, визначати його основні властивості;

4) принцип повинен мати загальне значення для всього цивільного процесу;

5) принцип визначає типові риси цивільного судочинства і може мати винятки, які не є принципом;

6) принципами не можуть бути звичайні вимоги (правила), які не складають одну з відомих альтернативних вимог;

7) принципами не можуть бути положення, які дублюють інші принципи або які з них виходять.

Таким чином, принципи цивільного процесуального права — це основні ідеї, уявлення про суд та правосуддя, які закріплені Конституцією та нормами цивільного процесуального права, мають загальне значення для всього цивільного процесу, виділяють його типові риси, визначають характер процесуального права, порядок його здійснення та перспективи подальшого розвитку. (18; с. 28)

Значення принципів цивільного процесуального права визначається їх впливом на нормотворчу і правозастосовну діяльність. При розробці чинного законодавства та внесенні змін до нього не може допускатись суперечностей нових норм права із закріпленими принципами. Принципи цивільного процесуальною права визначають основні форми діяльності суду та інших учасників процесу в цивільних справах, а їх порушення, як правило, призводить до зміни судових рішень.

2. Поняття принципу диспозитивності і його значення

право диспозитивність цивільний процесуальний

Згідно ст. 11 суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно з ЦПК, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Принцип диспозитивності розглянемо докладніше.

Цей принцип на відміну від інших є багатоплановим і містить у собі декілька складових, які можна представити таким чином:

1. Ініціювання судового процесу заінтересованою особою, що має місце як у цивільному, так і в кримінальному процесі, а також в інших видах судового процесу, які мають місце в країнах з розгалуженою системою спеціалізованих судів (Німеччина, Франція, Австрія та ін.).

2. Сторони судового процесу самостійно надають судові докази, здійснюють їх пошук і звертаються за допомогою до держави (її органів) у тому випадку, коли особа не може самостійно вирішити проблему отримання і надання доказів.

3. Сторони самостійно доводять судові переконливість своїх доказів, аргументів, мотивів, оцінок і здійснюють попередній правовий аналіз, виходячи зі свого бачення регулятивної ролі норми права у правовідносинах, що стали предметом судового розгляду.

4. Сторони зобов'язуються законом попередньо повідомляти суд і іншу сторону про наявність доказів, джерела їх надходження, аргументи заперечень. Виконання цих зобов'язань контролюється з боку суду.

5. Передбачається відповідальність у різних формах за порушення будь-якою зі сторін обов'язків, викладених у попередньому пункті.

Проаналізуємо кожну з названих складових.

Перша складова (стадія) принципу диспозитивності. Початковим моментом реалізації принципу диспозитивності є можливість вільного поводження зі своїм правом щодо ініціювання заінтересованою особою судового процесу. Безперечно, мають рацію наші українські науковці, розкриваючи таку можливість в українському цивільному процесі, про що зайво повторювати, але деякі міркування з цього приводу все ж необхідно висловити, а саме: акцентувати увагу на співвідношенні інтересів суб'єктів, що ініціюють судове провадження. У правовідносинах, де є інтереси правоздатних і дієздатних громадян та юридичних осіб, проблеми нема - вони самі господарі свого права. А як стоїть справа там, де відповідно до пункту 2 ст. 121 Конституції України з'являється постать прокурора, який, здійснюючи представництво в суді інтересів громадянина або держави у випадках, що визначить закон, буде зобов'язаний реалізувати своє право на Ініціювання судового цивільного процесу всупереч інтересам суб'єкта, який не бажає проявляти позитивну заінтересованість? З інтересами держави проблеми нема: прокурор - представник державної влади, що бажає держава, того бажає прокурор; не бажає держава - не бажає й прокурор. А як бути з фізичною особою? Якщо вона не бажає ініціювати судовий процес, а прокурор має такий намір - що тоді? Ініціатива кого є домінуючою?

Треба виходити з філософського духу Конституції. По-перше, у прокурора не обов'язок представляти інтереси суб'єктів, вказаних у пункті 2 ст. 121 Конституції України, а право, і це право повинно спрацьовувати лише при бажанні носія інтересу - держави або громадянина. По-друге, за філософією Конституції ми намагаємося побудувати суспільство за новим принципом - не людина для держави, а держава для людини, отже, людина як явище є домінуючою над державою. Тобто якщо людина бажає і має інтерес, але не бажає його реалізувати, то не треба державі (прокурору) тягнути її на аркані до «щастя». Таким чином, стартові умови принципу диспозитивності треба розглядати через умови заінтересованості - лише вона може бути субстанцією, яка перетворює право можливості на право реалізації. (9; с. 115)

Розглянутий початковий етап лише з точки зору цивільного процесуального права. А як же бути з кримінальним процесом, а з часом - і з адміністративним (оскарження особою дій органів влади)? Зміст нового виду процесу - адміністративного, беззаперечно, містить принцип диспозитивності. Якщо громадянин скаржитиметься на дії влади, то зрозуміло, що свій інтерес він реалізовуватиме через надану можливість, і нема особливої необхідності щось тут додатково аргументовувати. А що з кримінальним процесом, чому домінує точка зору, що там відсутній принцип диспозитивності? Здається, що це резюмент старої концепції радянського кримінально-процесуального права, що є помилковим не лише з точки зору сьогодення, а й з точки зору нібито бездоганної тодішньої концепції.

Диспозитивність - характерна особливість кримінального процесу, яка виявляється у тому, що судовому розгляду справи, де повною мірою реалізується принцип змагальності сторін, передує досудове розслідування, а при цьому на слідчого, а потім у судовому процесі на суд, як на представників державної влади, покладається обов'язок встановлення істини, всебічного дослідження обставин справи, доказування в цілому, при цьому самі слідчі судді мають бути процесуальне самостійними і незалежними та забезпечити умови для реалізації іншими учасниками своїх прав і свобод, здійснення правосуддя. (8; с. 115)

Держава заінтересована в розширенні й максимальному використанні громадянами прав, наданих їх законом. Адже реалізація потерпілим прав, закріплених за ними кримінально-процесуальним законодавством, необхідна не лише для обстоювання та задоволення особистих інтересів, а й для запровадження конституційних засад кримінального судочинства, залучення громадян до боротьби зі злочинністю.

Кримінально-процесуальне законодавство досить чітко регулює питання про характер участі потерпілого у стадіях порушення кримінальної справи та досудового слідства.

Як відомо, у кримінальному процесі України існує категорія кримінальних справ, які порушуються лише за скаргою потерпілого. Ця категорія справ особливо тісно пов'язана з правами та інтересами потерпілого, тому законодавець виокремив у особливу груп}' і встановив особливий порядок порушення справ про ці злочини. Суспільна небезпека таких злочинів загалом незначна, тому порушення цих кримінальних справ залежить від наявності скарги потерпілого, від його бажання притягнути правопорушника до відповідальності.

Якщо на стадії порушення кримінальної справи принцип диспозитивності знаходить свій початок, то своє продовження — на стадії досудового слідства. Тут охорона суспільства та окремих громадян, яким заподіяно шкоду внаслідок злочину, забезпечується активною діяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, які зобов'язані в межах належної їм компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у його вчиненні, їх покарання. (8; с. 115)

Відповідно у визначенні принципу диспозитивності в охороні прав особи, потерпілого від злочину, важливе місце під час розслідування посідає діяльність слідчого з додержання всіх процесуальних прав, що належать потер, це є дійовою гарантією захисту його інтересів. На практиці нерідко роз'яснення прав проводиться формально, без необхідних пояснень, і зводиться до одержання підпису потерпілого на постанові про визнання його таким.

Практика засвідчує, що в переважній більшості, спираючись на положення ст. 94 КПК України - приводи і підстави для порушення кримінальної справи, кримінальні справи порушуються за заявами і повідомленнями громадян або представників громадськості чи влади. У КК України містяться статті 125 (частини 1 і 2) і 126, за якими справи порушуються лише за зверненнями громадян. А хіба органи слідства не припиняють кримінальні справи при відмові заявника від звернення у випадках так званих побутових злочинів? Так невже ж це не прояви принципу диспозитивності, і не за новим законодавством, а за старим, радянським? Дійсно, на цій стадії кримінального процесу він був не таким вираженим, як у цивільному процесі, але й не був зовсім відсутнім, щоб про нього не згадувати.

Підґрунтя для замовчування містились у ідеологічній сфері, за якої тоталітарна держава і її органи домінують над людиною, її правами і її інтересами. У чому інтерес у громадянина, в якого пограбували квартиру: повернення майна або термінова компенсація його вартості та ще компенсація моральних збитків. І громадянину в переважній більшості випадків байдуже, на 6 місяців чи на 6 років відправляти за грати злочинця. Але державний механізм не налаштований вирішувати проблеми у такому напрямі, оскільки у мозку чиновника відповідного державного органу домінує філософія державної кари і не більше — його не виховали у навчальних закладах з позиції інтересу громадянина та дії принципу диспозитивності. Мабуть, тому не лише практики-юристи, а й переважна більшість науковців і викладачів юридичних дисциплін не хочуть зрозуміти чи проникнутись значущістю такого правового явища в США, як «кримінальний компроміс», який є проявом дії принципу диспозитивності.

При підготовці нового Кримінально-процесуального кодексу України необхідно зробити суттєву переорієнтацію на нові підходи і дивитись на кримінальний процес з точки зору інтересу перш за все людини. І тоді у цьому процесі чільне місце, як це і має бути у правовій демократичній державі, займе принцип диспозитивності. Лише тоді у гармонійній єдності існуватиме право громадянина і право «принципу офіційності» з боку державних органів щодо ініціювання кримінального провадження.

Друга складова (стадія) принципу диспозитивності - самостійний пошук і надання доказів суду щодо підтвердження вимог звернення. Хоча ця частина принципу диспозитивності і сьогодні діє в цивільному процесі, але не повною мірою. Крон зроблено в бік держави, інститути якої зобов'язані взяти активну участь у забезпеченні доказової бази сторін. Але цим ми породжуємо утриманство в поглядах людей. Навпаки, нехай самі трудяться і турбуються, а що повинна зробити держава, так це законодавчо розширити їх можливості для активної участі у зазначеному процесі і допомагати лише у виняткових випадках, коли сторона не може в силу незалежних від неї обставин отримати докази (таємний режим інформації, спеціальний дозвіл, виконання дій лише за ухвалою суду тощо). Крім того, пошук суддею доказів є підставою для думок, а внаслідок цього - й висновку про прихильність судді до однієї із сторін та його упередженість щодо результатів процесу. Яка ж тут віра в об'єктивність судочинства?

Стурбованість викликає можливість реалізації цієї стадії принципу диспозитивності у кримінальному процесі. Уст. 261 КПК України вказується, що обвинувач, підсудний, захисник, потерпілий, а також цивільний позивач, цивільний відповідач, треті особи та їхні представники в судовому розгляді кримінальної справи користуються рівними правами; але в чому конкретно — це можна побачити лише з подання доказів, участі у їх дослідженні та з різноманітних заяв чи клопотань щодо них.

Захист як вид процесуальної діяльності на етапі досудового слідства не мав повного права пошуку необхідних даних і лише протягом останніх років дістав можливість частково ознайомлюватися з доказами (та й то за винятком доказів, одержаних оперативним шляхом). Можливість долучити до справи докази, встановлені захистом, залишається проблематичною: це залежить від суб'єктивної позиції слідчого. Частина доказів може «випасти» із сукупності даних, що підлягають оцінці при підготовці слідством обвинувального висновку, і чекатиме своєї черги для реалізації лише на стадії судового розгляду, та й то за умови, що клопотання адвоката про залучення їх до матеріалів справи буде задоволене.

Треба пам'ятати про кардинально нові умови, за яких діють норми, що регулюють правовідносини, які виникають у сфері кримінального судочинства. Згадаємо - ст. 9 Конституції України проголосила, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Виходячи з цього, норми Європейської конвенції про права людини, яка ратифікована Верховною Радою України, є частиною нашого національного законодавства, і відповідно до положень ст. 6 цього акта кожна особа має право на активну участь у пошуках і отриманні доказів, що свідчать про її невинуватість або дають підстави для сумнівів у об'єктивності свідчень про неї, включаючи право на безпосереднє допитування свідків, які свідчать проти неї.

Без впровадження принципу диспозитивності неможливо уникнути вказаної недоречності, а це у свою чергу ставить під сумнів реалізацію в кримінальному процесі таких конституційних принципів, як рівність сторін та змагальність. Запровадження принципу диспозитивності із законодавчою фіксацією його в нормах КПК України обов'язково потягне за собою необхідність: нормативного забезпечення нових можливостей і нового статусу адвоката чи представника сторони, у тому числі щодо збору і одержання доказів; новели в законах про правоохоронні органи (міліцію, СБУ, НБР), оперативно-розшукову діяльність та ін. Але саме це вже буде проявом правової держави.

Одночасно запроваджуючи цей принцип в його вказаній стадії, ми повинні думати про адміністративне процесуальне законодавство і можливості заявника та його представників у цьому новому виді судочинства. (10; с. 78)

Третя складова (стадія) принципу диспозитивності торкається поведінкової стадії заінтересованих осіб безпосередньо у судовому процесі. Ця стадія вже сьогодні має реалізацію (хоча й потребує вдосконалення), що підтверджує наявність цього принципу не лише в цивільному, айв кримінальному процесі. Не тільки на суд покладається навантаження щодо правової оцінки сукупності фактів, а й учасники процесу також зобов'язані довести значимість своїх аргументів та мотивів з аналітичною думкою щодо регуляції сформованих правовідносин відповідними нормами права. Якщо цей обов'язок сторін приглушується при розгляді справи професійним складом суду, на якому лежить головне навантаження щодо правового аналізу, а інші учасники процесу, виходячи з цього, можуть не виявляти активності, то в зв'язку з запровадженням Конституцією України нового інституту судочинства - суду присяжних виникає якісно нове завдання сторін - і щодо висловлення переконливості своїх доказів, і щодо їхнього правового аналізу та оцінки. Поки що невідомо, якому за видом складу присяжних доведеться доводити свої погляди - чи суду присяжних французького зразка (три професійних судді і дев'ять присяжних), чи американського зразка (суд народу без професійного судді, і мабуть, зовсім без юриста). Законодавець ще не вирішив питання щодо форми суду присяжних. Зрозуміло, що ця стадія прояву принципу диспозитивності, особливо у комплексі з принципом змагальності, потребує якісно нового правового визначення і конкретизації, але важливо мати уявлення, що така стадія існує.

Четверта складова (стадія) принципу диспозитивності відображає цей принцип зі сторони, яка зовсім не була відома радянській науці, та в цьому й не було потреби в зв'язку з зовсім іншим концептуальним підходом щодо змісту судового процесу і судочинства. Особливо ця стадія була неприйнятною для кримінального процесу, де авторитарна держава апріорі ніколи не могла помилитися, а знищення нею людини піднімалося до рівня Олімпу. Саме тому, що в країнах сталої демократії держава та її інституції розглядаються у будь-якому судовому процесі як сторона рівна людині, а не домінуюча над нею, тому сторони поставлені у позицію прозорості зі всіма своїми доказами і аргументами. Більше того, для того щоб всебічно реалізувати принцип змагальності, передбачено обов'язок сторін заздалегідь до початку судового слухання надати судові, а отже - і протилежній стороні всю інформацію про докази і джерела їх надходження. Це робиться для того, щоб сторона, до якої є претензії, мала можливість належним чинним підготуватись до судового процесу, що розглядається як її справедливе природне право. Одночасно це має і практичне значення - завдяки такому підходу кожна сторона спроможна належним чином оцінити свої можливості щодо результатів судового рішення і, не доводячи до дорогого судового розгляду, ще у процесі досудової підготовки справи закінчити її мировою угодою. Дія цієї стадії принципу диспозитивності може мати місце не лише в цивільному, а й в кримінальному процесі (мирова угода між фізичними особами або кримінальний компроміс між прокурором і адвокатом з санкції судді).

Але пункт 3 Європейської конвенції про права людини вказує, що кожна людина, звинувачена у скоєнні кримінального злочину, має право:

а) бути негайно і детально поінформованою зрозумілою для нею мовою про характер і причину звинувачення проти неї;

б) мати достатньо часу і можливостей для підготовки свого захисту.

Прозорість доказової бази існує у багатьох демократичних країнах, і це не знижує ефективності роботи поліцейського, слідчого і прокурорського апаратів. (10; с. 79)

П'ята складова (стадія) принципу диспозитивності полягає у тому, що не лише сторони зобов'язані до початку суду «розкрити свої карти», а й суд має право запровадити санкції проти тих осіб, які не виконують цієї вимоги, тобто є обов'язок і кореспондуюче йому право суду застосовувати ступінь кари. Одне з можливих м'яких покарань - відкладення слухання справи для підготовки контраргументів стороною, яку було позбавлено такої можливості, з покладенням на винну сторону відшкодування судових витрат у зв'язку з відкладенням процесу. Більш тяжке покарання - повне відхилення прихованих доказів з накладенням штрафних санкцій за неповагу до правосуддя. Ця складова принципу диспозитивності має величезне не лише теоретичне, а й практичне значення для судочинства в нашій країні, особливо з врахуванням міцних традицій неповаги до суду, нехтування обов'язками і нормативними приписами в цій сфері. Останній прояв (стадія) вказаного принципу диспозитивності поки що недостатньо досліджений в теорії і практиці інших країн (ця стадія є більш притаманною французькому судовому процесу), але невеличка інформація про такі можливості суду є цікавою.

Таким чином, принцип диспозитивності постає в зовсім іншому вигляді, ніж його описували раніше. Вказана його різноманітність ще більше підкреслює необхідність наукового дослідження змісту та особливості дії і реалізації цього принципу, а також його взаємодію з принципами змагальності і рівноправності у судовому процесі України.

Стаття 11 ЦПК закріплює головні ознаки основного принципу цивільного судочинства - принципу диспозитивності, який визначає механізм виникнення, розвитку і закінчення цивільної справи. Відповідно до ст. 55 Конституції України кожному гарантується право судового захисту його прав, свобод і інтересів. Можливість здійснення кожною особою права на судовий захист залежить, перш за все, від самої заінтересованої особи (ст. З ЦПК). Можливість вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами фактично і є принципом диспозитивності, оскільки частина 2 коментованої статті зазначає, що особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмету спору на власний розсуд. Однак справа інколи може бути порушена не тільки заінтересованою особою, але і певними органами та особами, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси ( ст. З цього Кодексу). Це не слід вважати обмеженням диспозитивності, оскільки ЦПК передбачає для заінтересованої особи можливість впливати на рух справи.

3. Зв'язок принципу диспозитивності з іншими принципами цивільного процесуального права

Зміни та доповнення до Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК), внесені законодавцем останніми роками, торкнулися найважливіших положень цивільного судочинства: засад змагальності, диспозитивності, законності, об'єктивної істини; повноважень суду першої, апеляційної та касаційної інстанцій тощо. Ці зміни, а особливо ті, які стосуються ролі суду в доказуванні та встановленні обставин цивільних справ, є настільки істотними, що вимагають коригування правосвідомості суддів, їх відходу від багатьох стереотипів, зумовлених тривалим застосуванням чинних раніше цивільних процедур, та напрацьованих у зв'язку із цим штампів, набуття нового досвіду.

Багато суддів ще не усвідомлюють, що зараз суд не зобов'язаний «вживати передбачених законом заходів до всебічного, повного і об'єктивного з'ясування обставин справи», а виходячи із конституційної засади змагальності повинен створювати необхідні умови для такого дослідження обставин справи. Відповідно до внесених до ЦПК змін і доповнень обов'язок доказування фактичних обставин, що мають значення для справи, повною мірою покладається на сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, а суд може за їх клопотаннями сприяти у витребуванні доказів у разі виникнення труднощів у цьому. (11; с. 20)

У змагальному процесі (ст. 15 ЦПК) суд перестав виконувати, як було раніше, роль слідчого в цивільних справах, самостійно й ініціативно збирати докази, а стає дійсно судом, який організовує процес і керує ним, забезпечуючи сторонам та іншим особам, котрі беруть участь у справі, рівні можливості щодо надання ними доказів, участі в їх дослідженні та реалізації інших прав.

В названому процесі суд значно більшою мірою вирішує питання права — як матеріального, так і процесуального:

1) роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їхні права та обов'язки;

2) попереджає про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій (наприклад, відмова від позову або його визнання, визнання факту встановленим, затвердження мирової угоди сторін тощо);

3) за клопотаннями осіб, що беруть участь у справі, сприяє здійсненню їхніх прав (витребування доказів, які особа не в змозі надати самостійно, тощо);

4) на основі аналізу норм матеріального права визначає обставини, що мають значення для справи та підлягають доказуванню, ставить їх на обговорення, у тому числі й у випадках, коли сторони на них не посилаються;

5) вказує сторонам на обставини, котрі за законом вони зобов'язані доказати, і встановлює строк для надання ними доказів; 6) забезпечує в ході розгляду справи здійснення особами, які беруть участь у справі, їхніх прав (на заявлення клопотань, давання пояснень, виступи в дебатах тощо), а також дослідження у встановленому ЦПК порядку наявних у справі доказів, вирішує питання про їх належність і допустимість. (11; с. 21)

Щодо нових повноважень суду слід зауважити, що певною мірою він виконував їх і раніше, проте вони не мали самостійного значення, оскільки діяла процедура, за якою незалежно від позиції сторін суд був зобов'язаний збирати докази. За таких умов втрачали будь-який сенс і значення, наприклад, розподіл судом тягаря доказування між сторонами, роз'яснення їхнього обов'язку надавати докази, встановлення строків для їх надання тощо. Сторони могли не звертати уваги на ці дії суду, не побоюватись ніяких наслідків — суд був зобов'язаним (під страхом скасування рішення) замість них відшукати та витребувати необхідні докази.

Ухил у напрямі вирішення судом у змагальному процесі питань матеріального та процесуального права зовсім не означає, що зменшується його роль у вирішенні питань щодо фактів (встановлення обставин цивільних справ). Як і раніше, зазначені питання належать до прерогативи суду і мають певні особливості.

Встановлення обставин цивільних справ у змагальному процесі стає результатом: самостійної (чи за сприяння суду) діяльності осіб, які беруть участь у справі, з надання доказів (без ініціативи самого суду щодо їх витребування) ; дослідження цих доказів судом із наданням названим особам права брати участь у такому дослідженні, при цьому суд вправі досліджувати докази й за відсутності в