Скачать

Методика вивчення дієслова в початкових класах

ДИПЛОМНА РОБОТА

Методика вивчення дієслова в початкових класах


ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ВИВЧЕННЯ ДІЄСЛОВА У ПОЧАТКОВІЙ ШКОЛІ

1.1. Сутність дієслова як частини мови

1.2. Лексико-граматичні ознаки дієслова

1.3. Система вивчення дієслова у початкових класах

РОЗДІЛ 2. ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ОСОБЛИВОСТЕЙ ВИВЧЕННЯ ДІЄСЛОВА У ПОЧАТКОВИХ КЛАСАХ

2.1. Методика вивчення дієслова на уроках рідної мови

2.2. Організація і зміст експериментального дослідження

2.3. Результативність експериментального дослідження

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ


ВСТУП

Входження України у світовий освітній простір супроводжується суттєвими змінами в педагогічній теорії й освітній практиці. На думку О.Я.Савченко, „основна засада, на якій ґрунтується загальна орієнтація навчальної та виховної роботи – скерованість на розвиток особистості” (53, 17). Такий підхід потребує перегляду змісту початкової освіти та пошуку нових педагогічних технологій. Це дасть змогу уникнути авторитарних способів передачі знань учням, оскільки суб’єктами пізнання вони можуть стати лише тоді, коли освіта для них стане життєвою потребою.

Провідна мета початкового етапу навчання української мови полягає насамперед у мовленнєвому розвитку школярів. Відповідно до Державного стандарту початкової загальної освіти „українська мова як навчальний предмет будується за такими трьома змістовими лініями: мовленнєвою (комунікативною), лінгвістичною (мовною), соціокультурною, які пронизуються діяльнісною” (14, 2), що і забезпечує формування практичних умінь і навичок, передбачених програмою з мови.

Мовленнєва (комунікативна) змістова лінія як основна передбачає розвиток усного і писемного мовлення учнів, набуття ними елементарних знань про особливості висловлювань, зумовлені їх комунікативними завданнями, ситуацію спілкування. Мовною (лінгвістичною) основою формування в учнів початкових класів умінь зв’язно висловлюватися є, на думку М.С.Вашуленка, „вивчення функціонування мовних одиниць у складі зв’язного висловлювання (тексту)” (18, 31).

У процесі вивчення мовного матеріалу, визначеного програмою початкового курсу української мови, значна увага має приділятися ролі мовних засобів у побудові зв’язних висловлювань. Цьому сприяють різні вправи і завдання на спостереження, вибір, заміну мовних явищ. Значення цього процесу у формуванні особистості неодноразово підкреслювали психологи, педагоги, методисти. Так, К.Д.Ушинський наголошував, що „уміння бачити предмет з різних боків, у різних ракурсах, ситуаціях є надзвичайно важливим для особистості” (30, 65).

Дидактичні дослідження показують, що „на початковому етапі навчання цю важливу якість можна розвинути в усіх дітей, здійснюючи роботу з розвитку мовлення, причому не лише на спеціально відведених уроках, а й у процесі вивчення фонетичного, орфографічного, граматичного та лексичного матеріалу” (41, 75). Побудова висловлювань різних типів є як результатом, так і засобом удосконалення спостережливості, розвитку уяви, узагальнення сприйнятого.

У психолого-педагогічній літературі підкреслюється нерозривний зв’язок розвитку мовлення дітей з розумовим розвитком. К.Д. Ушинський наголошував, що „розвивати мовлення окремо від думки неможливо” (30, 84). Саме тому в роботі з розвитку зв’язного мовлення важливою складовою є психолого-педагогічна концепція розвивального навчання, що знайшла своє відображення у працях Л.С.Виготського, П.Я.Гальперіна, В.В.Давидова, Л.В.Занкова та інших. У їхніх працях знаходимо визначення основних критеріїв розвивального навчання, характеристику факторів, які забезпечують інтелектуальний розвиток молодших школярів, аргументовану оцінку готовності учнів до оволодіння прийомами мовленнєвої діяльності.

Визначаючи психолого-педагогічні передумови формування умінь зв’язно висловлюватись, необхідно брати до уваги вчення Л.С.Виготського про «зону найближчого розвитку» (53, 62), яка засвідчує хід процесів, що характеризуються станом становлення, дозрівання. Цей рівень досягається в результаті вирішення тих завдань, які дитина не може виконати самостійно, але може розв’язати з допомогою вчителя, у процесі колективної діяльності всього класу.

Важливе місце у навчанні учнів початкових класів відводив розвитку мовлення М.І.Жинкін. У дослідженні учений підкреслював, що «будь-який твір учня дев’яти-десяти років свідчить про значно більші можливості дітей аналізувати сприйняте, ніж передавати його у тексті» (36, 27). Це дозволяє стверджувати, що уміння будувати зв’язне висловлювання може бути сформоване у всіх учнів з урахуванням індивідуальних особливостей.

Відомо, що дієслово, як ніяка інша частина мови, відповідає психіці молодшого школяра. Мова дитини цього віку динамічна, предикативна, насичена дієслівними формами. У мовленні молодших школярів „переважають групи дієслів, що означають рух, роботу, різні процеси і дії. Ось тому ці слова найбільш близькі і зрозумілі дітям” (25, 67). Вивчення дієслова значною мірою сприяє розширенню і конкретизації словника молодших школярів, надає висловлюванням точності та змістовності.

Поняття про дієслово у молодших школярів формується поступово (50): від оволодіння суттєвими ознаками як частковими явищами (наприклад: означає дію предмета, відповідає на питання що робити? що зробити? і т. ін.) до поєднання їх у граматичне поняття і формулювання його визначення.

Проте педагогічні й методичні дослідження свідчать, що проблемі вивчення дієслова як частини мови у початкових класах приділяється недостатньо уваги. Така актуальність даної проблеми, з одного боку, та недостатнє її вивчення, з іншого, й зумовило вибір теми дослідження.

Об’єкт дослідження – процес вивчення дієслова як частини мови у початкових класах.

Предмет дослідження – методичне забезпечення даного процесу.

Мета дипломної роботи – дослідження особливостей формування поняття про дієслово як частину мови в початкових класах.

Завданнями дослідження є:

1. Виявити стан дослідження проблеми у лінгводидактичній літературі.

2. З’ясувати лінгвістичні основи вивчення дієслова у початковій школі.

3. Окреслити методику опрацювання дієслова як частини мови у початкових класах.

4. Організувати і провести експериментальне дослідження, проаналізувати його ефективність у формуванні поняття про дієслово у молодших школярів.

Гіпотеза дослідження: якщо забезпечити лінгводидактичний підхід до формування поняття про дієслово як частину мови, то ефективність засвоєння даної граматичної категорії буде більш ефективною.

Методи дослідження: теоретичні: аналіз та узагальнення наукової інформації з проблеми дослідження; аналіз, синтез, узагальнення і систематизація теоретичних та практичних даних; моделювання проблеми вивчення дієслова на уроках української мови в процесі виконання вправ; практичні: спостереження за навчально-виховним процесом; бесіди з вчителями, викладачами, студентами; навчальна робота на уроках української мови, виконання вправ на вироблення вмінь і навичок в учнів; проведення цікавих завдань та ігор на виявлення індивідуальних знань кожного учня з розділу «Дієслово».

Теоретичне значення дипломної роботи полягає у визначенні особливостей реалізації методики опрацювання дієслова як частини мови у початкових класах; у впливі цього процесу на мовленнєвий розвиток учнів.

Практичне значення дослідження визначається з’ясуванням ролі дієслів у лексичному та естетичному збагаченні дітей при виконанні цікавих вправ і завдань. А це сприятиме поглибленню вивчення дієслова як частини мови та вмілому використанні одержаних знань, умінь і навичок у власному мовленні в сучасних умовах.

Дипломна робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. Загальний обсяг роботи становить 92 сторінки.


РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ВИВЧЕННЯ ДІЄСЛОВА У ПОЧАТКОВІЙ ШКОЛІ

1.1. Сутність дієслова як частини мови

Усі слова мови поділяються на великі лексико-граматичні розряди — частини мови. Кожна частина мови характеризується своїми граматичними, лексико-семантичними і функціональними особливостями. Слова відносяться до певних лексико-граматичних розрядів за спільними найзагальнішими семантичними, словотвірними, морфологічними й синтаксичними ознаками.

В українській мові десять частин мови. Шість із них (іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово й прислівник) самостійні, три (прийменник, сполучник, частки) службові й окремо стоїть вигук. Змінюваними є тільки п'ять частин мови: іменник, прикметник, числівник, займенник і дієслово, усі інші — незмінювані.

„Дієслово називає дію або стан предмета як процес і відповідає на питання що робити? що зробити?” (52, 9).

Дієслово, на відміну від прикметника чи іменника, називає дію або стан як змінну ознаку, як процес, що триває в часі. Якщо іменник тиша називає ознаку опредмечено, як певну річ (можна домогтися тиші, скористатися тишею тощо), прикметник тихий передає ознаку безвідносно до часу й до будь-яких змін, то дієслово тихнути подає це саме явище як змінний процес певної тривалості. В одних формах дієслова ця його властивість більше виражена, в інших — менше, але вона властива всім його формам.

Усі дієслівні форми бувають „доконаного або недоконаного виду, перехідними чи неперехідними” (54, 366). У них розрізняємо, крім того, „дві основи: основу інфінітива й основу теперішнього часу” (59, 24). „Одні дієслова називають дію, обмежену в часі початком або кінцем, а інші — дію, не обмежену ні початком, ні кінцем. За цією ознакою дієслова поділяються на два види: доконаний і недоконаний” (60, 63). Видові значення властиві всім дієсловам та всім дієслівним формам.

„Дієслова доконаного виду вказують на початок, кінець або одноразовість дії (тобто виражають обмежовану в часі ознаку) і відповідають на питання що зробити?” (55, 135). Наприклад, дієслова заговорити, вилетів, рушимо, заспівавши вказують на початок дії; прогуркотіти, прилетів, напишемо, сказаний, скошено, посидівши — на кінець дії; мигнув, гукнете, допоможуть, ударивши — на одноразовість дії.

Від дієслів доконаного виду творяться тільки давноминулий, минулий і простий майбутній часи (був згадав, згадав, згадаю), пасивні дієприкметники (прочитаний), активні дієприкметники доконаного виду (позеленілий) та дієприслівники доконаного виду (прочитавши, позеленівши).

„Дієслова недоконаного виду не вказують ні на початок, ні на кінець дії або ж означають повторювану дію (тобто виражають не обмежовану в часі ознаку) і відповідають на питання що робити?” (20, 265). Наприклад, дієслова говорити, гуркочуть, летів, пишемо не вказують ні на початок, ні на кінець дії; стукати, мигав, гукаєте — вказують на повторюваність дії.

Від дієслів недоконаного виду творяться минулий, теперішній та складний і складений майбутні часи (згадував, згадую, згадуватиму, буду згадувати), рідко пасивні дієприкметники (читаний), активні дієприкметники недоконаного виду (зеленіючий) та дієприслівники недоконаного виду (зеленіючи, читаючи).

Видове значення не впливає на основне лексичне значення дієслова; дієслово, змінюючи свій вид, завжди називає ту саму дію, але з різними відтінками значення: будувати — збудувати, добудувати, перебудувати; нести — принести, віднести, занести.

Для дієслів різного виду характерні різні типові відтінки значення (22). Дієслова доконаного виду можуть передавати такі значеннєві відтінки дії, як початок (заговорити, захворіти, побігти), результативність (дочекатися, домогтися, випросити, записати), вичерпаність (відслужити, перехворіти, втомитися), достатність (наговоритися, обійти), одноразовість (відвідати, гримнути, війнути), інтенсивність (шугонути, штурхонути, попоходити), поширеність (поприлітати, поприходити, позаписувати) тощо.

Дієсловам недоконаного виду властиві такі відтінки значення, як невизначена тривалість (рухатися, лежати, перебувати, шуміти), повторюва-ність (відвідувати, постукувати, перегукуватися), односпрямованість (летіти, пливти, прямувати), різноспрямованість (літати, плавати, розходитися) тощо.

„Форми одного виду дієслів творяться від форм іншого виду за допомогою різних засобів:

а) додаванням і відкиданням префіксів: світити — засвітити, дружити — подружити, вабити — привабити, ростити — виростити, годувати — нагодувати; у разі додавання префікса ви- наголос переходить на префікс нести — винести, слухати — вислухати, волокти – виволокти;

б) додаванням і відкиданням суфіксів: допомагати — допомогти, грюкати — грюкнути, кінчати — кінчити, лишати — лишити; при цьому може змінюватися наголос: руша'ти — ру'шити, крича'ти – кри'кнути, завойо'вувати — завоюва'ти, стріва'ти — стрі'ти;

в) чергуванням звуків у корені: збирати — зібрати, надсилати — надіслати, виїжджати — виїхати;

г) зміною наголосу: розкидáти — розкúдати, скликáти — склúкати, вслухáтися — вслýхатися,

ґ) від інших коренів: брати — взяти, ловити — упіймати, заходити — зайти, шукати — знайти” (23, 168-169).

Є невелика кількість дієслів, які завжди виступають у формі або тільки недоконаного, або тільки доконаного виду. Тільки у формі недоконаного виду вживаються, наприклад, дієслова лихоманити, температурити, марити, піклуватися, досліджуватися, шпигувати, імпонувати, тріумфувати, вібрувати, балансувати, даленіти тощо. Тільки доконаний вид мають, наприклад, дієслова розговоритися, розкричатися, насидітися, нанюхатися, наплакатися, попоходити тощо.

Окремі дієслова поєднують у собі водночас обидва види (що робити? і що зробити?): мовити, розслідувати, женити; зокрема дієслова іншомов-ного походження: адресувати, авансувати, акредитувати, ампутувати, аргументувати, асигнувати, атакувати, атестувати, рекомендувати, телеграфувати та ін.

Дієслова можуть означати дію, яка переходить або не переходить на інший предмет. Залежно від цього вони поділяються на перехідні і неперехідні. Як зазначає А.О.Грищенко, „перехідні дієслова означають дію, спрямовану безпосередньо на якийсь предмет. Після них стоїть прямий додаток, виражений іменником або займенником у знахідному відмінку без прийменника: зустрічати (кого? що?) друзів, виорати (кого? що?) поле, прочитати (кого? що?) книжку, готувати (кого? що?) питання, виконати (кого? що?) роботу.

Додаток, залежний від перехідного дієслова, може стояти і в родовому відмінку без прийменника:

а) якщо перед дієсловом є заперечна частка не: розроблено (кого? що?) заходи — не розроблено (кого? чого?) заходів, проклали (кого? що?) дорогу — не проклали (кого? чого?) дороги, посадили (кого? що?) дерева — не посадили (кого? чого?) дерев,

б) якщо дія переходить не на весь предмет, а тільки на його частину: принеси сіль (усю) — принеси солі (частину), розвантажити цукор (увесь) — купив цукру (частину)” (27, 41-42).

Лише від перехідних дієслів творяться пасивні дієприкметники (прочитаний) та безособові форми на -но, -то (прочитано).

„Неперехідні дієслова означають стан або дію, яка не спрямована на якийсь предмет. Неперехідні дієслова не мають при собі прямого додатка (іменника в знахідному відмінку без прийменника): іти, працювати, дякувати, зустрічатися, турбуватися, ходити” (22, 137).

Характерною ознакою неперехідності дієслова є наявність у нього частки (постфікса) -ся: сміятися, спізнитися, рухатися (виняток становить дієслово дивитися, яке тепер набуло перехідності: дивитися фільм). Частка -ся, приєднуючись до перехідного дієслова, нейтралізує його перехідність: готувати — готуватися, зустрічати — зустрічатися. Показником перехідності чи неперехідності бувають суфікси -и- та -і-: білити — біліти, коптити — коптіти тощо.

Лише від неперехідних дієслів творяться активні дієприкметники (зеленіючий, позеленілий) (32, 63).

Деякі дієслова, залежно від контексту, бувають то перехідними, то неперехідними. Наприклад, у словосполученнях малює картину, вишиває рушник, співає пісню, пише листа всі дієслова перехідні (бо мають при собі додатки в знахідному відмінку без прийменника). А в реченні Петрусь уже гарно малює й пише, а Олеся не гірше від нього співає та вишиває ті самі дієслова вже неперехідні (бо не мають при собі відповідних додатків і не потребують їх). Відрізняються ці дієслова й відтінками значення: у першому випадку (як перехідні) вони означають дію, спрямовану на певний предмет; у другому (як неперехідні) — мають додатковий відтінок «уміти».

Від таких дієслів, залежно від контексту, можуть утворюватися як пасивні (писаний), так і активні (пишучий) дієприкметники.

Перехідні дієслова можуть по-різному передавати зв'язок між носієм дії і предметом, на який спрямована дія. Це досягається за допомогою частки (постфікса) -ся. Відповідно розрізняють два стани дієслова: активний і пасивний.

„Дієслова, що означають дію, спрямовану від її носія, вираженого в реченні називним відмінком, на предмет, названий знахідним відмінком без прийменника, належать до активного стану” (35, 17): науковці вивчають питання, робітники ремонтують будинок, співак виконував пісню, мама вмиває дитину, вітер похилив дерево, друг зустрів друга. Сюди належать усі перехідні дієслова.

Дієслова, що означають дію, спрямовану на предмет, виражений у реченні називним відмінком, від її носія, названого орудним відмінком, належать до пасивного стану” (38, 134): питання вивчається науковцями, будинок ремонтується робітниками, пісня виконувалася співаком. При цьому до перехідного дієслова приєднується частка (постфікс) -ся і воно втрачає свою перехідність.

Українська мова уникає пасивних конструкцій. Тому слід, де можливо, надавати перевагу дієсловам активного стану над пасивними дієсловами. Адже природніше сказати: комісія складає план, ніж: план складається комісією; вас запрошує директор, ніж: ви запрошуєтеся директором.

Від форми пасивного стану треба відрізняти зворотні дієслова, що „означають дію, носій якої в реченні виражений називним відмінком. За значенням вони поділяються на такі підгрупи:

а) власне зворотні — означають дію, спрямовану на самого її носія: дитина вмивається (тобто: вмиває сама себе), хлопець одягається, ящірка ховається;

б) непрямо-зворотні — означають дію, виконувану в інтересах її носія: люди будуються (тобто: будують для себе), білка запасається (тобто: робить запас для себе);

в) взаємно-зворотні — означають дію двох і більше діячів, яка взаємно спрямована: друзі зустрілися (тобто: зустріли один одного), знайомі листуються, спортсмени змагаються;

г) загально-зворотні — означають стан діяча: мати хвилюється, брат усміхається;

г) безоб'єктно-зворотні — означають дію, спрямовану від її діяча: кінь б'ється, собака кусається” (39, 113-114).

Усі дієслівні форми творяться від двох основ:

1) основи інфінітива;

2) основи теперішнього часу (32, 63).

Основу інфінітива визначають, відкинувши від неозначеної форми дієслова суфікс -ти, а також -сти: працюва(ти), говори(ти), позелені(ти), бра(ти), жи(ти), чу(ти), мог(ти), розцві(сти), опа(сти); але: нес(ти), рос(ти), тряс(ти).

Від основи інфінітива творяться форми минулого часу (працював, брав, жив), умовний спосіб (працював би, жив би), активні дієприкметники доконаного виду (позеленілий, опалий, зігнилий), пасивні дієприкметники з основою на -а-(прочита(ти) — прочитаний, поча(ти) — початий) та відповідні форми на -но, -то (прочита-но, поча-то) і дієприслівники доконаного виду (позелені-вши, поча-вши, розцві-вши).

Основу теперішнього часу визначають, відкидаючи від 3-ї особи однини особове закінчення -є або -ить (-іть): жив(е), почн(е), розцвіт(е), працюй(е), умій(е), позеленій(е), говор(ить), лов(ить), прос(ить), стой-іть, гой-іть (35, 17).

Від основи теперішнього часу творяться форми наказового способу (живи, почни, працюй, умій), активні дієприкметники недоконаного виду (живучий, працюючий, стоячий) та дієприслівники недоконаного виду (живучи, працюючи, цвітучи, стоячи, гоячи).

Основа інфінітива й основа теперішнього часу, як правило, різняться між собою: писа(ти) — пиш(е), кува(ти) — куй(е), бра(ти) — бер(е), ду(ти) — дм(е), мог(ти) — мож(е), гна(ти) — жен(е). Іноді ці основи можуть збігатися: плив (ти) — плив(е), вез(ти) — вез(е), нес(ти) — нес(е).

Неозначена форма дієслова називає „дію або стан безвідносно до часу, особи, роду, числа, способу. Вона незмінна. У цій формі дієслова відповідають на питання що робити? що зробити? і завжди закінчуються суфіксом –ти” (37, 116) (у поезії допускається також суфікс -ть): Земле, моя всеплодющая мати, сили, що в твоїй живе глибині, краплю, щоб в бою сильніше стояти, дай і мені! Силу рукам дай, щоб пута ламати, ясність думкам — в серце кривди влучать, дай працювать, працювать, працювати, в праці сконать! (І. Франко).

У пестливій мові в неозначеній формі деяких дієслів у суфіксі -ти замість кінцевого звука и виступають суфікси -ки, -оньки, -очки, -усі тощо: спатки, їстоньки, питоньки, спатусі.

Між коренем і суфіксом -ти бувають суфікси -ува- (мудрувати, переказувати, працювати), -ну- (дихнути, вернути, стукнути), -а- (орати, писати, рушати), -и- (косити, ліпити), -і- (виднітися, уміти). Кінцеві кореневі зубні приголосні д і т перед суфіксом -ти ще в прадавні часи внаслідок дисиміляції (розподібнення) змінилися на с: веде — вести, кладе — класти, цвіте — цвісти, плете — плести, їда — їсти. У дієслові йти звук д (йде) злився із звуком суфікса т.

Неозначена форма вважається початковою формою дієслова. Тому в словниках дієслова подаються саме в цій формі.

У реченні неозначена форма дієслова виступає:

а) присудком або частиною присудка: Молодість здатна творити несподіване й неймовірне (Я. Качура). Як любо йти коханою землею і рідний вітер пити без кінця! (В. Сосюра);

б) підметом: Лиш боротись — значить жить (І. Франко);

в) додатком: Ті пісні мене вчили (чого?) поважати труд людський і піт, шанувать Вітчизну мою милу, бо вона одна на цілий світ (В.Симоненко);

г) означенням: Стала наближатися година (яка?) рушати в дорогу (С.Васильченко);

ґ) обставиною: Прилітає зозуленька (з якою метою?) над ним покувати (Т. Шевченко) (51, 45).

Неозначена форма дієслова в контексті може набувати значення:

а) дійсного способу; Цап крутнувсь, зіп'явсь на дибки і... тікать, задравши хвіст (С. Олійник). Люди жати, а ми на межі лежати (Нар. творчість);

б) умовного способу (у такому разі до неозначеної форми додається частка б: Все вдається, все біжить, тільки б жити, тільки жить (П.Тичина);

в) наказового способу: Раптом ранило їй в руку... Пересилюючи муку, крикнула: — Не відступать! (П. Тичина) (43, 152).

Отже, систематичне спостереження за дієсловом-присудком у його зв'язку з підметом дозволяє розвивати в учнів навички координації головних членів речення і правильного написання особових закінчень. Цікавими в плані логічного мислення є спостереження над дієслівними словосполученнями, а запам'ятовування норм керування ряду дієслів організовує мовленнєву практику дітей.

Опрацювання дієслова як частини мови спрямоване на поглиблення знань учнів про граматичне і лексичне значення слова, про особливості словозмінювання і словотворення в українській мові, про синтаксичну роль у мовленні. При цьому вивчення дієслова відкриває великі можливості для усвідомлення граматичної будови мови, засвоєння та застосування навичок правильного вживання дієслівних форм, зв'язку їх з іншими словами.

1.2. Лексико-граматичні ознаки дієслова

Оскільки дієслово — це одна із найважливіших і найбільш складних частин мови, що характеризується різноманітністю семантики, відтінків лексичних значень, широкими синтаксичними можливостями та системою різноманітних граматичних форм, то все це дає змогу стверджувати, що опрацювання її вимагає більш детального розгляду всіх аспектів мовознавчої науки у системних взаємозв'язках із граматичним матеріалом.

У систему дієслова входять такі п'ять основних форм (дієслівних утворень):

1) неозначена форма (інфінітив): працювати, написати, розвиднятися;

2) способові форми (у дійсному, умовному й наказовому способах): працюю, напишуть, розвиднилося, працював би, написали б, працюй, напишіть;

3) дієприкметник: працюючий, написаний, забутий;

4) безособова форма на -но, -то: написано, зроблено, забуто;

5) дієприслівник: працюючи, написавши, зробивши (52, 35-36).

Форма дієсловаНа яке питання відповідаєЯк змінюєтьсяЯким членом речення виступає
Неозначенащо робити? що зробити?незмінна формабудь-яким
СпособоваЩо роблю? що робив? що буду робити? що робив би? що роби? тощоза способами, часами, особами або родами, числамиприсудком
Дієприкметникякий?за відмінками, родами й числамиозначенням, іменним присудком

Безособова форма

на -но, -то

що зроблено?незмінна формаприсудком у безособовому реченні
Дієприслівникщо роблячи? що зробивши?незмінна формаобставиною