Скачать

Поняття та ознаки покарань, які можуть призначатись і як основні і як додаткові

План

Вступ

Розділ 1. Поняття та види призначення покарання

1.1. Поняття призначення покарання

1.2. Види (межі) призначення покарання

Розділ 2. Кримінально-правова характеристика покарань, що можуть застосовуватися і як основні, і як додаткові

2.1. Поняття, ознаки та значення покарання у виді штрафу за чинним кримінальним законом України

2.2. Розмір штрафу та критерії його обчислення

2.3. Поняття та значення позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як вид покарання за чинним кримінальним законом України

Розділ 3. Особливості призначення покарань, що можуть застосовуватись і як основні, і як додаткові та проблеми їх застосування у судовій практиці

3.1. Особливості призначення штрафу та проблеми його застосування у судовій практиці

3.2. Особливості призначення позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та проблеми застосування у судовій практиці цього покарання

Висновки

Список використаних джерел

Анотація


ВСТУП

Актуальність теми. Однією із важливих проблем правозастосовчої практики є індивідуалізація кримінального покарання. Для її забезпечення чинний Кримінальний кодекс України передбачає вичерпний перелік видів покарань, встановлюючи підстави й умови, розмір, порядок та межі їх застосування. Важлива роль в індивідуалізації покарання і досягнення його мети належить покаранням, не пов’язаним з позбавленням волі. До їх числа належить покарання у виді штрафу, а також позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Незважаючи на те, що ці види покарання існують в кримінальному законодавстві України давно, і сфера їх застосування постійно розширюється, в теорії кримінального права вони досліджені недостатньо. Певну увагу в своїх наукових працях приділяли їм Л.В. Багрій-Шахматов, М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, І.Г. Богатирьов, Е.К. Войшвілло, В. Галка, І.М. Гальперін, В.К. Грищук, Р.М. Гура, Т.А. Денисова, В.К. Дуюнов, З. Землянська, В.П. Козирєва, Г.О. Кригер, Н.В. Кузнеченко, А.В. Лужбін, Ю.Б. Мельникова, О.С. Міхлін, В.О. Попрас, Н.А. Сафаров, В.В. Сташис, А.Х. Степанюк, М.О. Стручков, В.Я. Тацій, В.М. Трубніков, В.І. Тютюгін,О.Г. Фролова, М.І. Хавронюк, О.Л. Цветинович, О.А. Шаповалов,М.Д. Шаргородський, Д.С. Шиян, С.С. Яценко та ін.

Віддаючи належне роботам зазначених та інших учених, слід визнати, що рівень наукового дослідження штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як видів кримінальних покарань та як покарання, які можуть бути і як основними, і як додатковими, проблем його призначення видається недостатнім.

Аналіз статистичних даних свідчить про невелику кількість призначення судами позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як основного і додаткового покарання в абсолютному значенні та у відсотках до загального числа засуджених, а також подальше стійке зменшення питомої ваги його призначення як основного покарання відносно інших видів покарань, зокрема, позбавлення волі на певний строк.

Також спостерігається тенденція недостатнього застосування штрафу як виду майнового покарання. В умовах ринкових відносин на штраф покладались великі надії, та його застосування має тенденцію до незначного застосування.

Специфіка цих видів покарання – досить широке передбачення у санкціях норм Особливої частини КК і незначне застосування у судовій практиці викликає необхідність дослідження його правових підстав, умов і правил призначення. Це вимагає проведення аналізу кримінально-правових норм Кримінального кодексу України, санкціями яких передбачено цей вид покарання, узагальнення практики його призначення з метою вдосконалення кримінально-правової регламентації та практики застосування.

Мета і завдання дослідження. Метою магістерської роботи є створення теоретичного обґрунтування поняття, юридичної природи покарань, що можуть призначатись і як основні, і як додаткові.

Відповідно до поставленої мети сформульовані такі основні завдання:

– провести правовий аналіз поняття призначення покарання, видів (меж) призначення покарання;

– дослідити правову природу, поняття та ознаки штрафу як покарання за кримінальним законодавством України;

– проаналізувати розміри штрафу та критерії його дослідження;

– розглянути покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю в системі покарань;

– визначити правову природу призначення покарання у виді штрафу та проблеми при застосуванні у судовій практиці;

– дослідити призначення покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та проблеми його застосування у судовій практиці;

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають при встановленні та призначенні покарання у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Предметом дослідження є штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як покарання, які можуть призначатись як основні і як додаткові.

Методи дослідження. Для розв’язання поставленої мети та завдань, досягнення наукової об’єктивності результатів дослідження використовувався комплекс загальнонаукових та спеціальних методів: історичний, філософський (діалектичний) метод пізнання використовувався під час дослідження поняття та змісту призначення покарання, штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; догматичний метод – під час аналізу змісту законодавчих положень, що регламентують призначення штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; формально-логічний – для встановлення ознак цих видів покарання, формулювання понять і вироблення пропозицій щодо вдосконалення Кримінального кодексу і практики їх застосування; метод системно-структурного аналізу – під час дослідження системи покарань та штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як виду покарання, що належать до цієї системи; порівняльно-правовий метод – для виявлення різних підходів правового регулювання призначення як штрафу, так і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю у кримінальному законодавстві.

Комплексний характер дослідження зумовив звернення до праць із загальної теорії права, кримінально-виконавчого, кримінально-процесуального, адміністративного, господарського, цивільного права тощо. Положення і висновки дослідження ґрунтуються на Конституції України та кримінальному законодавстві як України.

Наукова новизна одержаних результатів. У магістерській роботі наведені такі пропозиції щодо вдосконалення кримінального законодавства :

- внести зміни до частини 4 статті 65 КК України, а саме навести у ній загальне положення, зазначивши вказівку про те, що більш суворе покарання, ніж передбачене відповідними статтями Особливої частини КК України за вчинений злочин, може бути призначено у випадках, спеціально передбачених КК України;

- у п.1 ч.1 ст.65 КК України замість суд призначає покарання в межах , встановлених у санкції статті Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, доцільно було б вказати, що суд призначає покарання, керуючись межами санкції статті Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинене;

- ч.3, 4 ст.65 КК України викласти у такий спосіб: «Більш м’яке або більш суворе покарання, ніж зазначено у відповідній статті Особливої частини КК України, може бути призначено за наявності підстав, передбачених у статтях Загальної частини КК України»;

- обґрунтовується висновок про те, що позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю є менш суворими покараннями, ніж штраф;

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони сприяють поглибленню наукової розробки вчення про покарання, про штраф, про позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю і можуть бути використані для:

– подальших наукових досліджень проблем покарання, штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;

– удосконалення чинного кримінального законодавства України;

– покращення судової практики призначення покарань, які можуть бути як основними, так і додатковими;

Структура магістерської роботи. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.


Розділ 1

Поняття та види призначення покарання

Призначення покарання займає вагоме місце у судочинстві, і виступає чи не найважливішим етапом кримінального процесу. Недарма проблема призначення покарання актуальна у науці кримінального права, і безсумнівно, у судовій практиці. Адже, немає кращої практики, ніж хороша теорія. Кримінальна відповідальність засуджених осіб залежить від якісно, законно здійсненого призначення покарання. І навпаки, призначення покарання виступає формою реалізації кримінальної відповідальності. Для того, щоб результативно досягалась мета кримінальної відповідальності та покарання, слід обґрунтовано призначати покарання, з урахуванням усіх необхідних факторів. Саме такі взаємозв’язки між покаранням та відповідальністю зумовлюють дискусії та гострий інтерес до питання призначення покарання з боку науковців.

Поняття призначення покарання

Визначення поняття має важливе значення як для теорії, так і для практики. Воно окреслює знання про певний предмет, характерні риси досліджуваного об’єкта, завдяки чому поглиблюються уявлення про те, що собою являє предмет вивчення. Враховуючи те, що визначенню поняття належить вагома роль у дослідженні об’єкта, варто зазначити, що все-таки визначення поняття «призначення покарання» не приділялась достатня увага. Наукових робіт, які присвячені проблемам призначення покарання безліч, але лише окремі з них наводять визначення даного поняття. Видається, що розкриттю змісту поняття «призначення покарання» варто приділити більше уваги з боку науковців.

Для осмислення суті певного явища, слід попередньо усвідомити поняття, що його позначає. Сукупність істотних ознак, які є основою узагальнення предметів в понятті, – це і є зміст поняття. За допомогою знань про ці ознаки, можна проводити наступні пізнання проблеми призначення покарання. Відсутність точного уявлення про такі ознаки може привести до помилкового тлумачення самого поняття, а також неправильного розуміння відображуваних ним явищ. Таким чином, слід роз’яснити, що ж собою являє призначення покарання.

Перш за все доцільно з’ясувати, що має на увазі законодавець під «покаранням» в українському кримінальному законодавстві. Проаналізувавши статті Загальної частини Кримінального кодексу, можна зазначити, що вживаючи «покарання» законодавець часто розуміє під ним не одне і теж, та й до того часто цей термін позначає різні поняття. Іноді термін «покарання» використовується для позначення різних за об’ємом і змістом понять. Зокрема, це поняття використовується у ширшому значенні як один із видів державного примусу до особи прикладу, у статті 50 Кримінального кодексу. У інших же ж статтях термін позначає синонім поняття «вид покарання» (статті 52-64, 98-102 КК України). У третіх випадках під покаранням розуміється «розмір виду покарання, передбачений в санкції статті Особливої частини». Також цей термін вживають в значенні конкретного покарання (певного виду та розміру), яке призначається особі за вчинений злочин (статті 65-72, 103 Кримінального кодексу).

Для прикладу можна порівняти статтю 73 Кримінального кодексу та статтю 75. У статті 73 під «покаранням» мається на увазі певний вид і розмір як основного, так і додаткового покарання. Що ж до статті 75, то тут йдеться лише про вид основного покарання. Виходить: перше поняття ширше ніж друге.

Також можна порівняти між собою положення статті 65 та статті 75. Аналіз статті 65 КК України свідчить про те, що в даній нормі під покаранням закон розуміє певний вид і розмір конкретного покарання. А в статті 75 термін «покарання» використовується як синонім поняття «вид основного покарання». Видається, зміст поняття «покарання» в зазначених нормах нерівнозначний. Якщо в першій статті «покарання» в значенні заходу державного примусу, що призначається судом за вчинений злочин, може означати конкретний розмір: тільки основного покарання; одного основного та одного додаткового покарань; одного основного та декількох додаткових покарань. А у статті 75 Кримінального кодексу мається на увазі певний вид основного покарання, тобто структурний елемент системи покарань. Виходить, термін «покарання» позначає нерівнозначні поняття, причому такі, що перебувають на різних рівнях абстракції та співвідносяться між собою як категорії «рід» та «вид».

Така ситуація в Кримінальному кодексі навряд чи виправдана. Адже, вважається, що закон повинен передавати інформацію законодавця максимально точно, уникаючи неоднозначності або ж певні викривлення(1). У такому випадку, законодавцю слід би було дотримуватися єдиної термінології, яка б давала змогу однозначно пояснювати певні дефініції, а неконкретних, двозначних та розмитих термінів, напевно, вживати не варто. Наукою розроблений ряд вимог, яким повинен відповідати текст закону. Серед них такі як: ясність, точність, лаконічність висловлення нормативно-правового матеріалу(2). Недарма на думку науковця Д.А. Керімова – слова, що оформлять ту чи іншу думку, повинні максимально точно і повно її виражати, не залишаючи сумнівів відносно вкладеного в них змісту, бо двозначність нетерпима у законі(3). Вдало зазначив І.Л. Брауде, який казав, що надання тому самому терміну декількох значень може викликати розбіжності, спори, протиріччя при реалізації нормативних приписів(4). Таким чином, використання спеціальних термінів відіграватиме позитивну роль за умови неухильного дотримання точності їхнього значення, як писав М. Гродзинський(5). Таким чином, можна зазначити, що від того, що закон розуміє під «покаранням», безпосередньо залежить правильна інтерпретація різних категорій кримінального права.

Проте, у деяких статтях законодавець все-таки усунув таку неточність, шляхом конкретизації того, що саме мається на увазі у конкретному випадку під терміном «покарання». Йде мова про статті, де «покарання» містить пряму вказівку на своє конкретне значення у тому чи іншому випадку. Для прикладу, частина 1 статті 70 Кримінального кодексу України уточнює в дужках, що береться до уваги як основне так і додаткове покарання. Пропонується у всіх випадках неконкретності даного терміну зазначати, що саме законодавець розуміє під «покаранням», і вживати такі поняття як міра покарання, розмір покарання, вид покарання та покарання.

Термін «покарання» різні науковці розуміють по-різному. Зокрема, на думку С.І. Дементєва «покарання – це кара, тобто умисне застосування до винної особи передбачені законом обмеження та страждання(6). А.І. Марцев відзначає, що «кримінальне покарання являє собою сукупність обмежень, які держава встановлює для засуджених осіб, реалізація яких забезпечується державним примусом(7).

Кримінальне покарання в юридичній літературі розглядають в різних значеннях:

­ Як реакція держави на вчинений злочин;

­ Як правовий наслідок вчинення злочину;

­ Як спосіб (форма) кримінальної відповідальності;

­ Як засіб кримінально-правового впливу на винувату особу;

­ Як засіб кримінально-правової боротьби із злочинністю;

­ Як кара винуватій особі за вчинення злочину;

­ Як міра державного примусу, яка застосовується до особи, яка вчинила злочин;

­ Як страждання, обмеження, які застосовуються на основі вироку суду до винної особи і т.д.

Варто зазначити, що кожне з таких значень частково розкриває суть покарання з тієї чи іншої сторони.

Вважається, що покарання – це захід примусу, що застосовується від імені держави, як реакція держави на вчинений злочин, за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Але, існує думка науковців, згідно з якою покарання не завжди, і не обов’язково полягає у примусі. Тому вважати покарання лише, для прикладу мірою державного примусу не слід, бо таке твердження буде одностороннє.

Наприклад, В.К. Дуюнов наводить думку Н.С. Таганцева, і як приклад роман Ф.М. Достоєвського «Злочин та кара», де Родіон Раскольніков добровільно і з радістю приймає покарання «як засіб вирішення внутрішнього протиріччя»(8). Таким чином, основне у покаранні полягає не в тому, чим і як забезпечується реалізація його потенціалу, а в тому, що собою являє покарання за своєю суттю, в чому його призначення, причина і сенс застосування(9). Уявляється, що сутність покарання полягає у його властивості бути матеріальним вираженням (формою) реакції держави на злочин, формою осуду злочину та особи, яка його вчинила. Йдеться про те, що В.К. Дуюнов вважає, що кримінальне покарання слід визначати не як «примус», а як «кара».

На думку І.С. Ноя, покарання це «міра державного примусу, поєднана з карою», а кара – це «примус з метою викликати страждання, а також це елемент змісту покарання»(10). На противагу, М.Д. Шаргородський вважає, що покарання «не поєднане з карою, а само по собі і є кримінальною карою»(11), що «покарання без винятків завжди спричиняє страждання особі, до якої воно застосовується. Саме це є необхідною ознакою, яка робить покарання карою»(12)

Виходить, не слід ототожнювати «покарання» та «міра покарання». Поняття «міра покарання» дуже часто зустрічаються а багатьох наукових роботах, але при цьому визначається воно по-різному. Зокрема, І.Я. Фойницький. вважав, що міра покарання – це розмір конкретного покарання, встановлений за даний злочин(13). На думку ж Т. Непомнящої міра покарання – це покарання певного виду та розміру, яке призначене засудженому вироком суду на підставі санкції конкретної норми кримінального закону, за якою кваліфіковано вчинений злочин(14). Таке визначення цілком адекватне, проте слід дещо конкретизувати. Міра покарання визначається не лише на базі санкції статей Особливої частини Кримінального кодексу України, адже стаття 65 Кримінального кодексу України вказує також на необхідність керуватись також і положеннями Загальної частини Кримінального кодексу України, а також враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.

Тому, видається правильнішим застосовувати таке визначення міри покарання: це конкретне покарання певного виду і розміру, що призначається судом згідно вимог Кримінального кодексу за вчинений особою злочин.

Резюмуючи зазначене, варто відмітити, що оскільки в Кримінальному кодексі поняття «покарання» вживається в різних за обсягом значеннях, це може створювати певні труднощі на практиці при тлумаченні й застосуванні окремих кримінально-правових норм. Тому варто на законодавчому рівні провести термінологічне розмежування зазначених понять, використовувати «покарання», «вид покарання», «розмір покарання», «міра покарання». Під «видом покарання», мається на увазі передбачені ст. 51 види обмежень або позбавлень прав та особистих свобод засудженого. Під розміром покарання варто розуміти певні конкретні межі окремого виду покарання. А «міра покарання» як конкретне покарання певного виду і розміру, що призначається судом згідно вимог Кримінального кодексу за вчинений особою конкретний злочин.

Визначившись із поняттям «покарання», слід звернутись до «призначення покарання». Призначення покарання вживається у декількох аспектах. Зокрема як: право держави у вигляді державних органів та посадових осіб на призначення покарання; кримінально-правовий інститут, а також як одна із основних стадій кримінального процесу.

Призначення покарання як право держави на каральну діяльність є однією з найбільш складних і дискусійних тем у науці кримінального права. У рамках її дослідження розглядаються такі питання: чи являється призначення покарання правом або обов’язком держави, чи правомірно покарання, що є правовою підставою каральної діяльності держави, тощо.

Однією з таких дилем є те, що є призначення покарання для держави – право, яким вона у тому разі, коли вважатиме за доцільне та необхідне скористається, чи це обов’язок, якого вона зобов’язана дотримуватись?

Слід зазначити, що на сучасному етапі розвитку правової думки проблема права держави на покарання практично не розглядається. На перший погляд, видається, що дослідження в цій сфері становлять сугубо теоретичний інтерес. Однак, науковці вважають, що розробка даної проблеми може мати досить продуктивне значення для вирішення таких важливих питань, як: визначення меж каральної діяльності держави, формування нових видів покарання, вдосконалення інституту звільнення від кримінальної відповідальності тощо.

Різні науковці висловлюють різні погляди щодо цього питання, інколи протилежні. Зокрема І.Я. Фойницький вважав, що це обов’язок держави, від якого вона не може відмовитися(15). Важко погодитись з таким твердженням, адже існують такі інститути як інститут строків давності, інститути звільнення від відповідальності, звільнення від відбування покарання і т. д, які вказують на протилежне. Як видається, , призначення покарання – це право держави у вигляді державних органів, уповноважених посадових осіб. Такого погляду дотримувався М.С. Таганцев, який вважав, що це право держави, котрим вона користається тоді, коли це уявляється необхідним та доцільним для охорони правопорядку(16).

Уявляється, таким чином, що призначення покарання – це право держави. Даний висновок ґрунтується на тому, що держава може: а) засудити винного за вчинений злочин і одночасно відмовитись від призначення йому покарання (наприклад, ч.4 ст.74 Кримінального кодексу України); б) взагалі надати сторонам кримінально-правового конфлікту (потерпілому та злочинцеві) право самостійно вирішувати питання щодо наслідків вчиненого, свідченням чого, є наявність в Кримінальному кодексі України інституту звільнення від кримінальної відповідальності.

Ще одним аргументом на захист твердження про те, що призначення покарання це право держави, є те, що сьогодні дедалі частіше практикується так зване відновне правосуддя, за яким всім сторонам надається відносна самостійність брати активну участь у процесі правосуддя, а також вирішувати питання щодо наслідків вчиненого злочину. На думку В.Т. Маляренко, І.А. Войтюк – відновне правосуддя не замінює, не скасовує традиційне каральне правосуддя, однак при цьому є самостійним явищем у правовій практиці й культурі правових держав(17).

Призначення покарання як кримінально-правовий інститут можна визначити як цілісну систему близьких за своїм змістом та соціальною спрямованістю правових норм, що регулюють підстави, межі і порядок призначення покарання, яке реалізовується з чітким дотриманням принципів його призначення(18).

Серед інститутів, що стосуються призначення покарання, наявні такі як : інститут загальних засад призначення покарання, інститут обставин, що пом’якшують покарання, інститут обставин, які обтяжують покарання, інститут призначення покарання за незакінчений злочин тощо(19). Це досить компактні об’єднання кримінально-правових норм, які характеризуються досить вузькою предметною та функціональною спрямованістю. Варто зазначити, що кожен з вказаних інститутів регулює конкретне коло тотожних чи однорідних суспільних відносин, і усі з них стосуються сфери призначення покарання, та керуються спільними принципами, а це свідчить про їх системність та злагодженість функціонування. Враховуючи спільність їх предмета правового регулювання, а також зважаючи на те, що лише при спільному використанні норм даних інститутів досягається цілісне й завершене регулювання суспільних відносин у сфері призначення покарання, з цілковитою впевненістю можна стверджувати, що разом вони якраз і становлять інститут призначення покарання.

Таким чином, можна стверджувати, що призначення покарання як інститут кримінально-правових норм – це внутрішньогалузева, комплексна система, яка містить у своєму складі менші підсистеми (субінститути), які в комплексі забезпечують цілісне регулювання умов, підстав, порядку та меж призначення покарання засудженій особі. У свою чергу, субінститути складаються із сукупності кримінально-правових норм.

Переходячи до останнього значення поняття «призначення покарання», а саме як одного з етапів кримінального судочинства, слід зазначити, що в юридичній літературі «призначенням покарання» часто розуміється як один з етапів застосування кримінально-правових норм(20). У даному значенні призначення покарання трактується як підшукування судом розміру адекватного покарання, встановленого за дану групу діянь, що відповідає винуватості(21).

На думку Благова Є.В., під призначенням покарання йдеться про ухвалення рішення про вид і розмір або лише вид покарання, що відбувається на основі урахування усіх необхідних обставин, із наступним його закріпленням у відповідному нормативно-процесуальному акті(22).

Антипов В.В. та Антипов В.І. під призначенням покарання розуміють одни із етапів у діяльності суду по застосуванню норм Кримінального кодексу України, відповідно до принципів законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації, з дотриманням загальних засад призначення покарання(23).

Таким чином, із урахуванням різних поглядів науковців, можна зробити висновок, що призначення покарання – це конкретний етап застосування судом кримінально-правових норм, що полягає у обранні ним конкретної міри покарання за кожний злочин зокрема, дотримуючись при цьому вимог Кримінального кодексу України, та закріплюючи своє рішення в обвинувальному вироці суду.

Коли йде мова про призначення покарання, часто окремі науковці ототожнюють дане поняття із «застосуванням покарання». До таких, зокрема відносяться : І.М. Гальперін(24), Ю.Б. Мельникова, Г.А. Крігер, Б.В. Сидоров, В.І. Тютюгін та ін.(25). Проте, на противагу, ряд інших учених вказують, що зазначені терміни не можна ототожнювати. Наприклад Т.В. Непомняща вважає, що це різні поняття, так як призначення покарання поряд з його виконанням становить зміст застосування покарання, де призначення покарання виступає як перший етап його застосування(26).

Як видається, ототожнювати поняття призначення покарання і його застосування не слід, оскільки застосування покарання включає його призначення та виконання.

Підсумовуючи все вищесказане, можна стверджувати, що призначення покарання полягає у виборі судом обвинувальним вироком суду конкретного виду покарання і визначення його розміру щодо особи, яка вчинила передбачений кримінальним законом злочин.

Види (межі) призначення покарання

Питання щодо меж призначення покарання виступає вагомим фактором у процесі здійснення цієї діяльності. Для того, щоб принцип індивідуалізації був сповна дотриманий під час призначення покарання, слід дотримуватись певних правил. Такі правила закріплені у Загальній частині Кримінального кодексу, а саме у статті 65, яка передбачає, що покарання призначається в межах санкції статті (частини статті) за вчинений злочин, відповідно до положень Загальної частини Кримінального кодексу, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують або обтяжують покарання. Але якщо існує, для прикладу, стаття 69, яка передбачає призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, то як таке положення співвідноситься із вказівкою призначати покарання в межах санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини Кримінального кодексу, що передбачає відповідальність про вчинений злочин. Виходить, законодавець тим самим створює в Кримінальному кодексі декілька меж (видів) призначення покарання. Різниця між ними полягає у тому, що їм притаманні різні можливості суду обирати ту чи іншу міру покарання за той чи інший вчинений злочин.

Перш ніж перейти до характеристики поняття «меж (видів) призначення покарання, слід звернутися до змісту самого терміну «межі (види) призначення покарання». Хоча значення даного поняття важливе, слід, зазначити, що дослідженню цього питання не відведено належної уваги ні в науці кримінального права, ні в Кримінальному кодексі України. Виділення меж (видів) призначення покарання – це скоріше теоретичне питання науки кримінального права, адже відомо, що сам Кримінальний кодекс явно не виділяє такого поняття. Межі призначення покарання можна визначити як ті вказівки, та вихідні правила, якими керується суд при призначенні покарання, і в рамках яких діє на свій розсуд.

Виділення різних видів (меж) призначення покарання має дещо умовний характер, і пов'язане це з тим, що, як справедливо відзначають Є.В. Благов та Л.Л. Кругліков – арсенал засобів впливу, передбачених кримінальним законом, як правило, ширше того, що описано в санкції статті. У окремих випадках він може бути й вужчим. Але в остаточному підсумку, і це важливо підкреслити, жодна з санкцій статей не може дати суду повного та чіткого уявлення про коло тих засобів впливу (а також їхніх розмірах), які суд має право або ж зобов’язаний застосувати до особи що вчинила злочин(27). Скоріше за все це обумовлено структурним поділом Кримінального кодексу на Загальну та Особливу частини, які створюють органічну систему взаємопов’язаних кримінально-правових норм. Тому лише врахування положень і Загальної і Особливої частин Кримінального кодексу у їхньому взаємозв'язку, може дати повне уявлення про істинний зміст кримінально-правової норми(28). З урахуванням такого комплексу норм питання призначення покарання може бути раціонально вирішене. Відповідно, видається необхідним розрізняти такі поняття як санкція статті Особливої частини Кримінального кодексу та санкцію кримінально-правової норми.

Досить часто поняття «санкція статті (санкція частини статті) Особливої частини Кримінального кодексу України» використовують в якості синоніму поняття «кримінально-правова санкція». Видається, що ці поняття не є тотожним, оскільки, перш за все, санкція статті Особливої частини КК України характеризує конкретну статтю (частину статті) Особливої частини Кримінального кодексу, яка є невід’ємною складовою кримінального закону. Поняття ж «кримінально-правова санкція» відноситься до поняття «кримінально-правова норма» кримінального права як галузі права взагалі. На думку А.Д. Чернова, санкція статті Особливої частини Кримінального кодексу України – це частина статті Особливої частини КК України, яка встановлює вид і розмір покарання за злочин, вказаний у диспозиції(29). О.М. Литвак стверджує, що санкції норм Особливої частини Кримінального кодексу України визначають покарання, які можуть бути призначеними судом за порушення правил поведінки, що містяться у диспозиціях відповідних статей(30). Зовсім іншої думки О.П. Козлов, який зазначає, що санкція – це частина кримінально-правової норми, що має державно-примусовий якісно-кількісний характер і являє собою формально визначену об’єктивно-суб’єктивну модель мір кримінально-правового впливу, що застосовується до осіб, які вчинили злочин(31).

Враховуючи вищенаведене, можна констатувати, що при призначені покарання, суд має право вийти за межі санкції статті, але аж ніяк, за межі санкції кримінально-правової норми. Видається, що лише відносно санкцій статей Особливої частини Кримінального кодексу можна говорити про існування в кримінальному законі декількох видів (меж) призначення покарання(32). На думку О.В. Кузнєцова та В.К. Гіжевського, санкція статті Особливої частини Кримінального кодексу України – це частина кримінально-правової норми, яка визначає вид і міру покарання за вчинення передбаченого диспозицією суспільно-небезпечного діяння(33). Ю.В. Філей, досліджуючи кримінально-правові санкції на дисертаційному рівні, стверджує, що кримінально-правова санкція – це необхідна складова частина кримінально-правової норми, яка містить у собі модель виду і розміру покарання, адекватного суспільній небезпечності злочинного діяння(34). Видається, що правильним є твердження тих науковців, які вважають «санкція кримінально-правової статті» поняттям вужчим і складовим поняття «санкція кримінально-правової норми».

Особлива частина Кримінального кодексу допомагає надати зовнішнього виразу кримінально-правовим нормам. Таким чином, санкція статті Особливої частини КК – це вираз санкції кримінально-правової норми Часто буває так, що санкція кримінально-правової норми за об’ємом може не співпадати із санкцією статті Особливої частини Кримінального кодексу України. Положення кримінального закону, які регламентують умови застосування окремих видів покарання (статті 53-64, 99-102 Кримінального кодексу України), виступають як структурна частина санкції кримінально-правової норми, що передбачає кримінальну відповідальність за вчинений злочин. Як же поступати у таких випадках. На думку Б.А. Курінова, можна було б усі ці умови, в яких полягає різниця між санкцією кримінально-правової норми та санкцією статті Особливої частини, дописувати у кожній статті Особливої частини Кримінального кодексу, де це необхідно(35). Але чи буде таке рішення вірним? Видається, що ні. Адже це призведе до збільшення об’єму Кримінального кодексу, до плутанини та численних повторень. Український законодавець пішов іншим шляхом. Він помістив їх до окремих статей Загальної частини Кримінального кодексу України. Отже, межі, які встановлені для призначення покарання у санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу України, визначаються із врахуванням статей Особливої частини та положень Загальної частини Кримінального кодексу України.

За загальним правилом, яке закріплене в п. 1 ч. 1 ст. 65 Кримінального кодексу, суд повинен призначати покарання в межах санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу, яка передбачає відповідальність за вчинене, тобто в так званих – загальних межах караності злочинного діяння. Водночас аналіз кримінально-правового матеріалу свідчить про те, що при обранні міри покарання суд: а) може бути обмежений у виборі виду покарання в рамках санкції статті, або б) може вийти за межі санкції відповідної статті Особливої частини Кримінального кодексу і призначити більш або менш суворе покарання, ніж передбачено в цій санкції. У тих випадках, коли суд не може застосувати до конкретної особи певний вид покарання, незважаючи на те, що він передбачений в санкції статті за вчинений злочин, мають місце так звані обмежені рамки караності злочинного діяння, тобто більш вузькі, ніж пере