Скачать

Початок роззброєння та скорочення ядерних озброєнь СРСР та США

Київський національній університет імені Тараса Шевченка

Інститут міжнародних відносин

Кафедра міжнародних відносин та зовнішньої політики

Курсова робота

на тему:

„Початок роззброєння та скорочення ядерних озброєнь СРСР та США

(кін.60х-поч.90 рр. ХХ ст.)”

Виконала:

студентка ІІІ курсу

відділення МВ

Захарчук К. О.

Науковий керівник:

доц.Суботін А.В.

Київ-2005


План:

Вступ.

Розділ І.Перші кроки у справі обмеження ядерних озброєнь

§1. Обмеження та заборона ядерних випробувань

§2. Нерозповсюдження ядерної зброї

Розділ ІІ. Оформлення договірно-правової бази контролю над ядерним озброєнням

§1.Договір ОСО-1 та ПРО

§2. Підписання Договору ОСО-2

Розділ ІІІ. Програма модернізації озброєнь кінця 70-х років

Розділ ІV. Початок ядерного роззброєння : СНО-1

Висновки

Список використаних джерел

Додатки


Вступ

Найбільш виразна ознака могутності

держав – не спроможність розпочинати

війни, а спроможність запобігати їм .

Енн О’Хер МакКормік

Протягом останніх шістдесяти років ядерна зброя набула надзвичайно широкого розповсюдження. Двадцяте століття ввійде в історію розвитку цивілізації як століття освоєння ядерної й термоядерної енергії. Це золоте століття фізики.

І як завжди МИР та ВІЙНА суперничали між собою за право першими використати результати науково-технічного прогресу.

Ядерна зброя виникла в результаті складної взаємодії об'єктивних і суб'єктивних факторів глобального масштабу. Об'єктивно до можливості її створення неминуче вів бурхливий науково-технічний прогрес, що почався із блискучих фундаментальних відкриттів фізики XX століття, тому що "ніщо не може бути сильніше ідей, час яких прийшов" (В. Гюго).

Наймогутнішим форсуючим фактором суб'єктивного характеру стала військово-політична ситуація в 40-х роках, коли в країнах антигітлерівської коаліції - США, СРСР, Великобританії прикладалися неймовірні зусилля задля створення ядерної зброї з метою випередження Німеччини.

Друга світова війна (1939-1945 рр.) дала потужний поштовх військовому використанню енергії розподілу й синтезу ядер. Вибухи небаченої сили ядерних бомб у Хіросімі й Нагасакі сповістили світ в 1945 році про створення ядерної зброї й про початок гонки ядерних озброєнь. З тих пір ядерна зброя стає зброєю глобальної політики й твердо входить в практичний арсенал "великої" політики й державних справ.

У результаті поступового розвитку ядерна зброя перетворилася в історично безпрецедентний військово-політичний і воєнно-стратегічний феномен, що забезпечує національну безпеку країни-власника та може знецінити можливості будь-яких інших систем зброї.

Уперше в історії людства зброя стає також фактором миру й балансу стабільності.

Актуальність теми: Уже давно ні для кого не секрет, що саме ядерна зброя вважається чи не основним чинником здійснення та провадження зовнішньої політики багатьох країн. Фактор економічного переважання уже не є настільки важливим як був, наприклад, років сто тому назад. Зараз уже чітко встановлені приблизні кордони сфер економічного впливу окремих великих та економічно-розвинутих країн у світі. Політичне протистояння держав стало менш помітним.

Але так було не завжди. Споконвічно на міжнародній арені існували держави, які формували та підтримували, або ж порушували баланс сил. На практиці підтримка балансу сил у системі міжнародних відносин реалізувалася аж ніяк не внаслідок прагнення держав до збереження динамічної рівноваги системи. Навпроти, більшість країн переслідували (і переслідують) цілком протилежні цілі, що особливо характерно для найбільш великих з них. Тяга до гегемонії, до особливого положення в системі міжнародних відносин є помітною рисою їхньої політики. Але тут уже мова йде не про силу держави, а про політику сили, що являє собою сукупність ідеологічних й організаційних заходів, спрямованих на досягнення гегемонії в системі міжнародних відносин на різних її рівнях насильницькими методами. Разом з тим необхідно мати на увазі, що спроби держави або групи держав порушити рівновагу сил на свою користь неминуче зустрічають протидію з боку опонентів, які використають будь-які засоби для відновлення втраченого балансу сил. Найчастіше зовнішню політику держави здійснюють через демонстрацію або застосування військової сили. Військова сила держави являє собою ступінь й інтенсивність реального впливу її військової могутності на іншу державу, групу країн або систему міжнародних відносин у цілому. При цьому ступінь й інтенсивність застосування військової сили, об'єкти її застосування визначаються, в першу чергу, характером і спрямованістю зовнішньополітичних цілей, тобто військова сила - це засіб політики, точніше, це історично спеціалізована її частина - військова політика держави. Ядерна зброя з моменту її створення стала найсуттєвішою частиною військової сили держав.

Наявність ядерної зброї є вагомим аргументом у будь-якій міжнародній чи регіональній ситуації на користь країн, що володіють цим потужним засобом впливу. Не рахуватися із політичними, економічними, релігійними чи ідеологічними позиціями цих держав неможливо.

Середина ХХ століття позначилася ядерним протистоянням СРСР та США. Після 1962 року (Карибської кризи) стало зрозуміло, що ядерна політика найбільших та наймогутніших держав світу – США та СРСР мусить мати на меті захист, а не напад. Уже на середину-кінець 60х років ХХ століття припало й обо­пільне усвідомлення цими наддержавами катастрофічних наслідків воєнного зіткнення в умовах нагромадження величезних арсеналів зброї масового знищення з обох сторін.

США та СРСР поступово усвідомлювали недоцільність конфронтаційного типу міждержавних відносин. Відбувається перехід від політики відкритої конфронтації до політики ядерного стримування. Крім того, неодноразово, починаючи десь з кінця 40х років міжнародні організації, серед них головну роль відігравала ООН, намагалися звернути погляди політиків та громадськості на можливі та уже існуючі екологічні проблеми, пов’язані з розробкою та випробовуваннями ядерної зброї(21).

Ситуація навколо ядерної зброї вимагала хоча б спроби обмеження гонки ракетно-ядерних озброєнь та встановлення контролю над нагро­мадженими арсеналами. США та СРСР ступили на цей шлях саме наприкінці 60-х років ХХ століття, і впродовж послідуючих 25 років міжнародний політичний клімат суттєво змінився. Уже зараз можна сказати, що фундамент цих змін було закладено саме в еволюції ядерної політики держав.

Саме тому дослідження проблем роззброєння та скорочення ядерних озброєнь, що поклали початок перегляду ядерної політики та перебудові міждержавних відносин США та СРСР, є надзвичайно актуальним задля аналізу та розуміння подальшого розвитку подій на міжнародній арені.

Мета: проаналізувати процеси початку скорочення ядерних озброєнь та роззброєння СРСР та США у кінці 60 – початку 80 рр. ХХ століття .

Головні завдання:

визначити головні етапи обмеження ядерних озброєнь;

проаналізувати перші вагомі домовленості в галузі скорочення та заборони ядерних випробувань;

розглянути договірну базу нерозповсюдження ядерної зброї;

детально проаналізувати Договори ОСО-1 (ПРО) та ОСО-2, як найважливіші кроки на шляху скорочення ядерних озброєнь;

висвітлити основні супутні переговорам процеси модернізації озброєнь;

проаналізувати договірно – правову базу початку роззброєння у 80-х роках ХХ століття.

Об’єктом дослідження є системоутворюючі домовленості США та СРСР в галузі скорочення ядерних озброєнь та роззброєння.

Предмет дослідження: еволюція ядерної політики США та СРСР наприкінці 60 - на початку 90 років.

Структура роботи. Структура даної роботи визначена метою та основними завданнями дослідження. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків.

Обрана мною тема є досить дослідженою в силу того, що події, котрі охоплюють визначені часові рамки відбувалися порівняно нещодавно і зачіпали інтереси усього людства. Серед науковців та дослідників, що працювали над проблемами скорочення ядерних озброєнь та роззброєння - Генрі Кіссінджер – безпосередній учасник переговорів щодо підписання Договору ОСО – 2, колишній держсекретар США; П.Кальвокорессі, А. Калядін, Рощин А., Тімербаєв Р.

Дослідників цікавили механізми прийняття рішень, переговорні процеси, суть та наслідки найвагоміших кроків на шляху скорочення ядерних озброєнь та роззброєння.

Я намагатимусь висвітлити нові подробиці цього непростого процесу та проаналізувати досліджувані об’єкти в аспекті еволюції міждержавних відносин США та СРСР.


Розділ І. Перші кроки у справі обмеження ядерних озброєнь

Створення Радянським Союзом ядерної та термоядерної зброї, дальньої бомбардувальної авіації та міжконтинентальних балістичних ракет спричинило якісні зрушення в стратегічному співвідношенні сил, на якому базувалася американська ядерна політика. Після втрати США головної переваги – недосяжності їх території для ядерних засобів потенційного супротивника – така політика стала дуже небезпечною з огляду на катастрофічні наслідки для самих Штатів у випадку ядерної війни. Правлячі кола США розцінили створення в СРСР міжконтинентальних балістичних ракет як сигнал до нарощування ядерних озброєнь із метою підтримання ядерної переваги США. У 1958-1960 рр. було розгорнуто широкомасштабну кампанію навколо „ядерного відставання” США від СРСР. Нова адміністрація президента Дж. Кеннеді не тільки не зупинила, а й посилила гонку ядерних озброєнь. Було прискорено реалізацію програм розробки та будівництва ядерних підводних човнів, озброєних ракетами „Поляріс”, та розширено програму розгортання міжконтинентальних балістичних ракет „Мінітмен-1”(26,C.56).

Ще наприкінці 50-х років навколо проблеми роззброєння точилася активна дипломатична боротьба. СРСР висунув низку низку ініціатив та пропозицій.

10 травня 1955 року СРСР вніс у підкомітет Комісії ООН із роззброєння розгорнутий план скорочення озброєнь, який передбачав, зокрема, скорочення збройних сил США, СРСР та КНР до 1 – 1, 5 млн військовослужбовців протягом 1956 р.

У 1955 та 1956 рр. СРСР в односторонньому порядку скоротив свої збройні сили відповідно на 640 тис. та 1, 840 тис. чоловік(25,C.78).

Найрадикальнішою пропозицією став поданий у вересні 1959 року на розгляд ХІV сесії Генеральної Асамблеї ООН План загального й повного роззброєння. СРСР запропонував, щоб всі держави протягом 4 років трьома послідовними етапами повністю ліквідували всі свої збройні сили, озброєння й військове виробництво. При цьому зокрема , передбачалися:

розпуск всіх збройних сил і заборона їхнього відновлення в будь-якій формі;

знищення всіх видів озброєнь і бойових запасів;

ліквідація всіх видів військової техніки, включаючи кораблі ВМФ і військову авіацію;

повна заборона атомної й водневої зброї - припинення її виробництва, вилучення й ліквідація запасів;

повне припинення виробництва й знищення всіх видів ракетної зброї;

заборона виробництва, володіння й зберігання засобів хімічної й бактеріологічної зброї;

ліквідація всіх видів військових баз на чужих територіях;

ліквідація військового виробництва на військових заводах і заводах загальної промисловості;

припинення навчання військовій справі й скасування військової служби в будь-яких її формах;

скасування військових міністерств, штабів, навчальних закладів, установ й організацій;

припинення виділення засобів з державного бюджету на військові цілі;

заборона військової пропаганди й військового виховання молоді.

Передбачалося, що після втілення в життя зазначеної програми в розпорядженні держав залишаться тільки частини міліції (поліції), оснащені легкою стрілецькою зброєю, призначені для підтримки внутрішньої безпеки.

У рамках програми передбачалося створити спеціальний орган, що повинен був мати необхідні матеріальні ресурси й засоби для ефективного контролю(18).

Вже у 1960 р. СРСР пішов на одностороннє скорочення власних збройних сил на 1, 2 млн чоловік. Варто зазначити, однак, що ці радикальні заходи чималою мірою були спричинені переглядом радянської стратегії у зв’язку з успіхами в розробці ракетно-ядерної зброї.

Американський підхід до проблеми полягав у визнанні ключовим її аспектом питання контролю над озброєнням. Найяскравіше це виявилося в плані „відкритого неба ”, з яким президент США виступив ще на Женевській нараді глав урядів СРСР, США, Великобританії та Франції в липні 1955 року.

§1. Обмеження та заборона ядерних випробувань. На тлі жорсткого ідеологічного протистояння й наростаючої гонки озброєнь все ж вдалося підписати 1 грудня 1959 року Договір про Антарктику. Договір складається із преамбули й 14 статей. Договір передбачає демілітаризацію й нейтралізацію Антарктики. Відповідно до положень Договору в районі Антарктики забороняються будь-які заходи військового характеру; забороняються також "будь-які ядерні вибухи в Антарктиці" і поховання в цьому районі "радіоактивних матеріалів". Відповідно до Договору може здійснюватися широка наземна й повітряна інспекція за виконанням його положень. Для цих цілей кожна держава - учасник Договору має право призначати спостерігачів. Цей Договір був запропонований 12 державами. Договір про Антарктику набув чинності 23 червня 1961 року. Депозитарієм Договору є США. На даний час учасниками Договору про Антарктику є 44 держави. Всі офіційні ядерні країни є членами даного Договору. З неофіційних ядерних країн до складу членів Договору не входять Ізраїль і Пакистан(3). Підписання цього документу свідчило про можливість досягнення компромісних рішень відносно проблем ядерної політики, які зачіпають інтереси всіх країн.

Нарощування ядерних озброєнь США та СРСР та гостре протистояння двох військово-політичних блоків з усього спектра міжнародних проблем досягли свого піка під час „Карибської кризи” 1962 року. Драматичні події навколо Куби прискорили еволюцію поглядів керівництва США та СРСР на роль ядерної зброї в сучасному світі, продемонструвавши реальність загрози ядерного конфлікту. Поступово на зміну концепції „реалізованої ядерної переваги” приходила ідея „ядерної стабільності ”, яку відстоював тодішній міністр оборони США Р.Макнамара(6,C.45). Обопільне бажання знайти вихід із загрозливої ситуації, що її створювала безконтрольна гонка озброєнь, підштовхувало сторони до пошуку домовленостей.

Серйозним кроком на шляху обмеження ядерних озброєнь стало підписання 5 серпня 1963 року Договору про заборону випробування ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі та під водою (Договір про заборону ядерних випробувань у трьох середовищах). Цей Договір був запропонований трьома державами - СРСР, США й Великобританією. Договором передбачена заборона випробувань ядерної зброї в атмосфері, за її межами, включаючи космічний простір, під водою, включаючи територіальні води й відкрите море. Договір забороняє ядерні вибухи також у будь-якому іншому середовищі, якщо такий вибух викликає випадання радіоактивних опадів за межі територіальних кордонів держави, під юрисдикцією або контролем якої він проводиться. Учасники Договору не повинні також спонукувати, заохочувати будь-кого у проведенні зазначених вибухів або приймати в них будь-яку участь.

Договір набув чинності 10 жовтня 1963 року й був відкритий для підписання іншими країнами з 8 серпня 1963 року в Москві, Вашингтоні й Лондоні. Депозитаріями Договору є СРСР (Російська Федерація), США й Великобританія. Учасниками Договору є 131 держава.

Серед держав-членів Договору відсутні дві офіційні ядерні держави: Франція й КНР. Індія, Пакистан й Ізраїль є учасниками Договору. Договір є безстроковим та відкритим для підписання всіма державами(31,C.89).

У 60-ті роки цілком реальною стала загроза перенесення гонки ракетно-ядерних озброєнь у космічний простір, що становило небезпеку для всього людства.

Ще одним успішним кроком у справі обмеження озброєнь стало підписання 27 січня 1967 року Договору про принципи діяльності держав з дослідження та використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла. Договір передбачає використання та дослідження космічного простору на користь та в інтересах усіх країн, незалежно від рівня їх економічного та наукового розвитку. Він забороняє розміщення на навколоземних орбітах та встановлення на небесних тілах чи в будь-якому місці космічного простору об’єктів, що містять ядерну зброю чи іншу зброю масового знищення, розташування військових баз та проведення випробувань будь-якої зброї на небесних тілах, привласнення небесних тіл або космічного простору. Договір закріпив принцип міжнародної відповідальності держав-учасниць за національну діяльність у космічному просторі, а також принцип відповідальності за шкоду, заподіяну космічним об’єктами іншій державі-учасниці, її фізичним або юридичним особам. Договір зафіксував зобов’язання космонавтів надавати колегам з інших держав допомогу, а також відкритість усіх об’єктів на небесних тілах для відвідання представниками будь-якої держави на основі взаємності. Договір передбачає контроль за його виконання шляхом взаємних інспекцій запуску космічних кораблів та встановлення обладнання представниками інших країн-учасниць. Учасники Договору зобов’язалися інформувати міжнародні організації та громадськість про діяльність у космосі та явища, які могли б створювати загрозу життю або здоров’ю космонавтів. Договір безстроковий, набрав чинності 10 жовтня 1967 року і був ратифікований Українською РСР 22 травня 1967 року.

Значення підписання цих договорів виходить за рамки власне проблеми обмеження ядерних озброєнь. Вони довели можливість досягнення домовленостей у галузі обмеження озброєнь та роззброєння навіть в умовах „холодної війни ” . Договори зробили великий внесок у захист довкілля, зменшення його радіоактивного забруднення. Підписання цих Договорів надало конструктивнішого характеру подальшим переговорам щодо роззброєння і сприяло досягненню цілої низки угод в галузі обмеження гонки озброєнь.

§2. Нерозповсюдження ядерної зброї. У 60-ті роки особливої гостроти набула проблема нерозповсюдження ядерної зброї. В 1964 році кількість ядерних держав збільшилася до п’яти. Економічний та науково-технічний рівень ще понад десяти країн давав змогу створити ядерну зброю протягом кількох років. Швидке зростання кількості ядерних держав вкрай загострювало проблему безпеки у світі, збільшувало ризик виникнення ядерної війни, гальмувало вирішення проблем роззброєння(2).

Переговори щодо підготовки угоди про нерозповсюдження ядерної зброї, в яких провідну роль відігравали СРСР, США та Великобританія, ускладнилися внаслідок погіршення міжнародного становища, насамперед в’єтнамської війни. До того ж у самих Штатах досить впливовою була ідея „багатосторонніх ядерних сил НАТО”, неприйнятна для Радянського Союзу, бо одну з найактивніших ролей у новому утворенні відігравала б ФРН.

Паралельно до зусиль щодо нерозповсюдження ядерної зброї на глобальному рівні робилися й спроби убезпечити від неї цілі регіони. Серйозним успіхом у цьому слід вважати підписання Договору про заборону ядерної зброї в Латинській Америці (Договір Тлателоко). Договір містить зобов'язання держав - його учасників - використовувати ядерні матеріали винятково в мирних цілях, запобігати на їхніх територіях випробування, виробництво, придбання ядерної зброї.

Держави-учасники взяли на себе зобов'язання забороняти й запобігати на своїй території:

випробування, використання, виготовлення, виробництво або придбання будь-яким шляхом будь-якої ядерної зброї, прямо або побічно, від імені будь-кого іншого або в будь-якій іншій формі;

одержання, зберігання, установку, розміщення або будь-яку форму володіння будь-якою ядерною зброєю, прямо або побічно.

Додаткові протоколи І й ІІ до Договору покликані гарантувати підтримку статусу Латинської Америки як без'ядерної зони рядом держав, розташованих поза цим районом.

Протокол І накладав зобов'язання по дотриманню положень Договору на країни, що володіють де-юре або де-факто територіями в Латинській Америці - Великобританію, Нідерланди, США й Францію.

Протокол ІІ передбачав прийняття ядерними державами зобов'язання дотримувати статусу без'ядерної зони відносно держав - учасників Договору. СРСР, США, Великобританія, Франція й Китай підписали й ратифікували цей протокол, давши своє тлумачення окремих положень Договору й зробивши ряд застережень. У відповідності з Договором створено Агентство із заборони ядерної зброї у Латинській Америці (ОПАНАЛ) зі штаб-квартирою у Мехіко.

Договір був відкритий до підписання 14 лютого 1967 року у Мехіко. Договір набув чинності для кожної держави в індивідуальний термін. Державою-депозитарієм є Мексика. В наш час учасниками Договору є 33 держави.

Інтенсивні переговори протягом 1967 та на початку 1968 років в Комітеті 18 держав з роззброєння дали змогу дійти компромісу та узгодити текст договору, який мав стати головним інструментом боротьби проти подальшого розповсюдження ядерної зброї на глобальному рівні.

Проект Договору нерозповсюдження ядерної зброї був схвалений Генеральною Асамблеєю ООН 12 червня 1968 року. Договір був відкритий до підписання 1 липня 1968 року в Москві, Вашингтоні й Лондоні й набув чинності 5 березня 1970 року(20).

Стаття І Договору містить зобов'язання ядерних держав (такими вважаються держави, що провели ядерне випробування до 1 січня 1967 року): не передавати жодній державі ядерну зброю або контроль над нею ні прямо, ні побічно; не допомагати неядерним державам у виробництві або придбанні ядерної зброї, не заохочувати й не спонукувати їх до цього, а також до контролю над зброєю.

У відповідності зі статтею ІІ Договору держави, що не володіють ядерною зброєю, зобов'язуються: не приймати від будь-якого постачальника ядерної зброї або контролю над нею, а також не робити й не здобувати її будь-яким іншим способом; не домагатися й не приймати жодної допомоги у виробництві ядерної зброї. Ці положення поширюються й на ядерні вибухові пристрої, призначені для мирних вибухів, оскільки будь-який такий пристрій може бути використаний як ядерна зброя.

Договором встановлюється міжнародний контроль за виконанням зобов'язань, прийнятих державами-учасниками даної угоди. Для цих цілей передбачається використання вже наявного контрольного механізму - Міжнародного агентства по атомній енергії (МАГАТЕ). Договір поставив за обов'язок неядерним державам прийняти гарантії МАГАТЕ, які являють собою сукупність засобів спостереження за тим, щоб матеріали, що розщеплюються, і спеціальне устаткування використовувалися винятково в мирних цілях.

Кожна з держав, що беруть участь у Договорі і не володіють ядерною зброєю, повинна укласти з агентством відповідно до Статуту МАГАТЕ угоду щодо перевірки виконання даною державою своїх договірних зобов'язань.

У Договорі закріплюється право будь-якої держави - його учасника розвивати дослідження, виробництво й використання ядерної енергії в мирних цілях, брати участь у широкому міжнародному обміні устаткуванням, матеріалами й науково-технічною інформацією про мирне використання ядерної енергії. Передбачається, що держави, що досягли високого рівня розвитку в галузі мирного застосування ядерної енергії, будуть співпрацювати з неядерними державами в справі сприяння подальшому розвитку застосування ядерної енергії в мирних цілях з належним обліком потреб районів світу, що розвиваються. Відповідно до статті V Договору, неядерним державам - його учасникам передбачається надання допомоги з боку ядерних держав у проведенні мирних ядерних вибухів.

Стаття VІ Договору зобов'язує його учасників "у дусі доброї волі вести переговори про ефективні заходи по припиненню перегонів ядерних озброєнь у найближчому майбутньому і ядерному роззброюванні, а також про Договір про загальне й повне роззброювання під жорстким та ефективним міжнародним контролем".

Країнами-депозитаріями є СРСР (Росія), США й Великобританія. На даний момент до складу учасників Договору входить 187 держав.

На конференції по нерозповсюдженню, що проходило 17 квітня - 12 травня 1995 року в штаб-квартирі ООН, Договору про нерозповсюдження був наданий безстроковий характер.

Відзначимо, що три неофіційних ядерних держави (Індія, Пакистан й Ізраїль) не є членами Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

Суттєвим успіхом у справі роззброєння стало підписання 11 лютого 1971 року Договору про заборону розміщення на дні морів та океанів і в його надрах ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення. Договір забороняє розміщення на дні морів й океанів й у його надрах будь-яких об'єктів з ядерною зброєю або з якими-небудь іншими видами зброї масового знищення, а також споруджень, пускових установок і будь-яких інших пристроїв, спеціально призначених для зберігання, випробування або застосування такої зброї. Дія Договору поширюється на всю площу дна морів й океанів за зовнішньою межею зони морського дна, що збігається з 12-мильною зовнішньою межею зони, передбаченою Женевською конвенцією про територіальне море та прилягаючу зону 1958 року. У Договорі передбачений порядок здійснення контролю за виконанням його положень.

Даний Договір був відкритий для підписання 11 лютого 1971 року в Москві, Вашингтоні й Лондоні й набув чинності 18 травня 1972 року після його ратифікації країнами-депозитаріями - СРСР, США й Великобританією. На сьогодні учасниками Договору є 95 держав. Членами Договору не є Франція, Ізраїль та Пакистан.

Ще одним важливим кроком на шляху заборони зброї масового знищення стало підписання США та СРСР 30 вересня 1971 р. у Вашингтоні Угоди про заходи щодо зменшення небезпеки виникнення ядерної війни.

Відповідно до угоди його сторони зобов'язуються продовжувати здійснювати й удосконалювати організаційні й технічні заходи для запобігання випадкового або несанкціонованого застосування ядерної зброї, що перебуває під їхнім контролем. У числі цих мір - негайне повідомлення іншої сторони у випадку несанкціонованих, випадкових або інших інцидентів, пов'язаних з можливим вибухом зброї, і виявлення непізнаних об'єктів системами попередження про ракетний напад, якщо такі явища могли б становити небезпеку виникнення ядерної війни між двома країнами; завчасне повідомлення про заплановані пуски ракет, якщо такі пуски здійснюються за межі національної території однієї сторони угоди в напрямку іншої його сторони; дії в інших ситуаціях, пов'язаних з непоясненими ядерними інцидентами, спрямовані на зменшення можливості неправильного тлумачення з який-небудь зі сторін угоди, зокрема , шляхом взаємної інформації або відповідних запитів. Угода є безстроковою.

Наступним кроком у справі роззброєння стала Угода між СРСР і США про запобігання ядерної війни, підписана 22 червня 1973 року у Вашингтоні.

У цьому документі підтверджується, що метою політики сторін, що беруть участь в угоді, є усунення небезпеки ядерної війни й застосування ядерної зброї. Відповідно до цього сторони зобов'язуються діяти так, щоб запобігти виникненню ситуацій, здатних викликати небезпечне загострення їхніх відносин, уникнути військової конфронтації, виключити виникнення ядерної війни між СРСР і США й між кожною зі сторін й інших країн. У виконання зазначеної мети кожна сторона буде утримуватися від погрози силоміць або її застосування проти іншої сторони, її союзників й інших країн в обставинах, які можуть загрожувати міжнародному миру й безпеці. У випадку, якщо відносини СРСР і США між собою або з іншими країнами, а також відносини між країнами, що не є учасницями угоди, будуть виглядати як манливий ризик ядерної війни між СРСР і США або між кожною зі сторін й інших країн, учасники угоди негайно приступляться до термінових консультацій один з одним і прикладатимуть всі зусилля для запобігання цього ризику. Угода є безстроковою(28,C.38).

У продовження обмеження та заборони ядерних випробувань в 70 – 80-х роках було підписано низку договорів та угод, що в загальному сприяли становленню політики роззброєння та обмеження ядерних озброєнь. Серед них:

Договір між СРСР і США про обмеження підземних випробувань ядерної зброї, підписаний у Москві 3 липня 1974 року, однак через сумніви США в ефективності можливостей його контролю довгий час не був ратифікований.

31 березня 1976 року держдепартамент США оголосив, що "на найближче майбутнє в нас немає планів проведення випробувань зброї великої потужності - вище межі 150 кілотонн". 2 квітня 1976 року було опубліковане повідомлення ТАСС про те, що "Радянський Союз не має наміру вживати яких-небудь дій, несумісних з положеннями Договору (від 3 липня 1974 року), в тому розумінні, що США, зі своєї сторони, будуть діятии аналогічним чином".

Відповідно до статті І Договору, СРСР і США взяли на себе зобов'язання, починаючи з 31 березня 1976 року, заборонити, запобігти й не проводити будь-які підземні випробування ядерної зброї потужністю понад 150 кілотонн у будь-якому місці, що перебуває під їхньою юрисдикцією й контролем. Крім того, сторони зобов'язалися обмежити свої підземні ядерні випробування мінімальною кількістю.

У протоколі до Договору регулюються питання про взаємний обмін інформацією про іспитові полігони ядерної зброї й про проведені випробування такої зброї. Це пов'язане з тим, що на ефективність і точність роботи телесейсмічних пристроїв, що виявляють підземні вибухи й визначають їхню потужність, впливає цілий ряд природних факторів і насамперед типи порід, у яких проводиться вибух. Тому, для того щоб забезпечити необхідну точність реєстрації сейсмічних сигналів, важливо знати основні геологічні й геофізичні характеристики полігонів. Обмін такими даними передбачається протоколом.

Тільки після проведення спільних експериментів в 1988 році на Невадському (США) і Семипалатинському (СРСР) полігонах технічні заперечення до Договору були зняті, і він набув чинності аж 11 грудня 1990 року(14).

Дванадцять років тому вперше в історії наших країн спільно був перевірений метод виміру потужності вибухів безпосередньо на ядерних полігонах. Так був зроблений історичний крок до транспарентності (transparency(англ.) - прозорість) ядерних полігонів, а власне кажучи, до партнерства в найбільш чутливій області.

Варто спеціально підкреслити, що після 31 березня 1976 року сторони не проводили діяльність, що суперечить умовам Договору.

Договір між СРСР і США про підземні ядерні вибухи в мирних цілях, підписаний 28 травня 1976 року в Москві й у Вашингтоні, однак через сумніви США в ефективності можливостей його контролю довгий час не був ратифікований.

У преамбулі відзначається, що сторони підтверджують свою вірність цілям заборони випробувань ядерної зброї в трьох середовищах і нерозповсюдження ядерної зброї, а також, виходячи з бажання виконати статтю ІІІ Договору між СРСР і США про обмеження підземних випробувань ядерної зброї, прийняли додаткові зобов'язання, що регулюють всі підземні ядерні вибухи в мирних цілях.

Договір дозволяє здійснювати мирні ядерні вибухи, але забороняє:

будь-які вибухи потужністю більше 150 кт;

будь-які групові вибухи потужністю більше 150 кт, якщо неможливо ідентифікувати потужність кожного індивідуального вибуху в групі;

будь-які групові вибухи із сумарною потужністю більше 1,5 Мт.

Термін дії Договору - 5 років з можливістю продовження на 5 років.

Договір набув чинності одночасно з Договором про обмеження підземних випробувань ядерної зброї.

Договір про без'ядерну зону в Південній частині Тихого океану (Договір Раратонга).

Основні зобов'язання держав-учасників Договори зводяться до наступного:

не робити й не здобувати будь-яким шляхом ядерні вибухові пристрої, не мати такі пристрої й не мати контролю над ними;

не домагатися й не приймати жодної допомоги у виробництві або придбанні ядерних вибухових пристроїв;

не допомагати й не заохочувати держави до виробництва або придбання будь-якого ядерного вибухового пристрою;

не надавати матеріалів, що розщеплюються, і устаткування, призначених для використання або виробництва таких матеріалів, будь-якій державі для мирних цілей, якщо вона не є учасником Договору про нерозповсюдження ядерної зброї або не має угоди про контроль із МАГАТЕ;

не розміщувати на своїй території ядерних вибухових пристроїв;

не проводити випробувань на своїй території ядерних вибухових пристроїв, не допомагати й не заохочувати жодної із держав проводити такі випробування;

утримуватися від поховання радіоактивних відходів й інших радіоактивних речовин у територіальних водах і відкритому морі.

Договір відкритий до підписання 6 серпня 1985 року. Набув чинності 11 грудня 1986 року. У цей час до складу учасників Договору входять 13 держав. Протокол до Договору Раратонга підписаний всіма п'ятьма офіційними ядерними державами(23).

В загальному можна сказати, що період кінця 60-х – середини 80-х років був позначений надзвичайно бурхливими подіями в галузі обмеження та заборони ядерних озброєнь та початком політики роззброєння. Не зважаючи на продовження ідеологічного протистояння між СРСР та США, було досягнуто своєрідного компромісу у перегляді державами ядерної політики. Перші кроки знайшли продовження у подальшому розвитку подій у 70-х роках ХХ століття.


Розділ ІІ. Оформлення договірно-правової бази контролю над ядерним озброєнням

І все ж найважливішою проблемою для США та СРСР на рубежі 60-70-х років була проблема зупинення безконтрольної гонки ракетно-ядерних озброєнь. Вона ускладнювалася розробкою так званих „касетних ” боєголовок, коли на одну ракету-носій встановлювалось кілька боєголовок, і систем протиракетної оборони (ПРО), що загрожували подальшою дестабілізацією стратегічною ситуацією в світі.

Окрім загрози взаємного знищення, до якого призвело б широкомасштабне застосування ядерних арсеналів, сторони підштовхувала до переговорів об’єктивна ситуація приблизної рівності (паритету), яка склалася наприкінці 60-х років.

Перші консультації щодо можливості початку переговорів про обмеження озброєнь були розпочаті в 1967 р., а конкретна домовленість про початок переговорів була досягнута в липні 1968 р. Після затримки, викликаної введенням радянських військ у Чехословаччину й президентськими виборами в США, переговори були розпочалися лише в листопаді 1969 р.(12,C.115). Спочатку передбачалося, що предметом переговорів стане всеосяжна угода, що стосуватиметься як наступальних, так й оборонних озброєнь. Однак, у процесі обговорення наступальних озброєнь Радянський Союз послідовно наполягав на обов'язковому обліку засобів передового базування США, розташованих у Європі. У підсумку було вирішено, що угода про наступальні озброєння не буде мати всеосяжного характеру й не буде включати обмежень на бомбардувальники. У той же час, сторони погодилися укласти повномасштабну угоду про обмеження оборонних засобів.

Прогрес в області обмеження оборонних протиракетних систем став можливий насамперед завдяки тому, що до моменту початку переговорів як у СРСР, так і в США була продемонстрована неможливість створення ефективної системи протиракетної оборони (далі – ПРО), здатної забезпечити захист обмеженого району або території країни. У зв'язку із цим на одному з етапів переговорів сторони були готові піти на повну заборону протиракетних систем, однак у підсумку було вирішено зберегти можливість розгортання систем, що перебували в процесі розробки й будівництва.

В основу угоди про обмеження наступальних озброєнь був покладений принцип, відповідно до якого обмеженню підлягала кількість пускових установок балістичних ракет як наземного, так і морського базування. Кількість бомбардувальників, а також кількість боєзарядів угод