Скачать

Правопорядок як результат дотримання законності

Зміст

Вступ

1. Загальна характеристика законності

1.1 Поняття законності як методу, принципу, режиму

1.2 Зміст та ґарантії законності

1.3 Принципи законності

2. Правопорядок як результат дотримання законності

2.1 Поняття і зміст правопорядку

2.2 Співвідношення правопорядку і суспільного порядку

3. Співвідношення законності, правопорядку та демократії

Висновки

Список використаної літератури

Упорядкування суспільних відносин завжди було головною метою держави і права. Ефективне правове регулювання залишається їх головним завданням і в сьогоднішніх умовах. Така дуже складна сфера суспільної діяльності нерозривно пов’язана із фундаментальними категоріями юриспруденції: законністю і правопорядком. Ця тема потребує комплексного підходу, врахування як у практичному, так і теоретичному значенні. Тому не випадково проблему вивчення законності і правопорядку вважають однією з ключових у загальній теорії держави і права. Водночас вона виступає особливо важливою і для формування правової держави, розвитку демократії, адже практичний рівень законності і правопорядку є головним критерієм оцінки правового життя суспільства.

Сучасний етап української державності та курс на становлення демократичної держави потребують теоретичного обґрунтування правової сторони досягнення поставлених цілей. Без цієї роботи їхнє втілення на практиці прозводить до непередбачуваних наслідків. Забезпечення дотримання правопорядку в суспільстві, хоч і різною мірою, є одним із основних завдань юриста в процесі здійснення практичної діяльності. Крім того, ні в якому разі не потрібно забувати, що досліджувані поняття зв’язані з усією правовою системою, рівень розвитку якої значно впливає на авторитет держави.

Предметом даної роботи є головні ознаки законності та правопорядку, найбільш суттєві зв’язки між ними як юридичними явищами, вплив їхньої забезпеченості на розвиток суспільства і держави. Дослідження має здійснюватися на основі головних принципів: об’єктивності, плюралізму, конкретності. Для цього ми маємо змогу використовувати широкий спектр методів. До них належать загальнологічні: діалектичний, дедуктивний, індуктивний, аналіз, синтез, системний. Завдяки їх використанню формуються загальні висновки. Залежність ознак досліджуваних явищ від конкретного періоду вимагає часткового використання історичного методу. І нарешті, головними методами є порівняльно-юридичний, формально-юридичний та правове моделювання. З їх допомогою здійснюється якомога повніше виконання поставлених завдань, порівняння різних точок зору в теорії та форм реалізації у практиці.

Розглядові важливих аспектів законності та правопорядку присвячували свої праці багато науковців. Серед них А.Т. Боннер,С.С. Алєксєєв, О.Б. Венгеров, В.В. Копєйчиков, В.М. Корельський, В.С. Нерсесянц, М.В. Вітрук, В.В. Лазарєв, О.Ф. Скакун, В.В. Сухонос, А.Б. Лисюткін, А.С. Шабуров, Ф.Н. Фаткіуллін, Ю.С. Шемшученко, Л. Горбунова, І.Д. Козочкін, А. Крижанівський, Ю. Крисюк, В.Н. Кудрявцев та багато інших вчених-правознавців. Довгий час вітчизняна юриспруденція досліджувала ці ключові поняття з точки зору домінуючої марксистсько-ленінської ідеології. Це не дозволяло науці об’єктивно їх оцінювати, формувати правильні висновки. Але ми не можемо відкидати праці радянських вчених, які попри велику ідеологізацію несуть в собі надбання наукової думки. Тому, наприклад, без урахування думок таких учених, розгляд даного питання не був би повним, не відображав проблему з різних сторін. Більше того, недоліки попередніх вчень мають враховуватися при подальшому розгляді в майбутньому.

Наука не стоїть на місці, тому постійно виникають різні нові судження, прогнози, висуваються гіпотези. Вивчення даної теми додає ускладнює і неоднозначність самих визначень „законність" і „правопорядок”. Кожен науковець трактує ці терміни по-своєму, тому в даній сфері існує багато думок, але водночас спостерігається широкий простір для подальшого розвитку наукових досліджень. Метою ж роботи є виділення ключових ознак, принципів понять та головних особливостей співвідношення правових категорій. Це можливо здійснити за умови співставлення та порівняння різних точок зору.

правопорядок законність суспільний демократія

Завданнями даної роботи, по-перше, є порівняння різних суджень науковців щодо поняття, змісту та принципів законності. Другим завданням є визначення цих же критеріїв для правопорядку, його порівняння із суспільним порядком та оцінка підходів до встановлення у різних державах. І нарешті, головним завданням роботи є визначення співвідношення законності та правопорядку, а також їх зв’язок з демократією як найбільш близькою за сутністю формою державного режиму.

Оскільки дане поняття ЯКЕ???? має відразу кілька значень, то найчастіше їх вибір залежить від конкретної ситуації, необхідності застосування терміну. Тому така багатозначність не призводить до великої плутанини. За загальною дефініцією поняття "законність" звернемося до юридичної енциклопедії. Так, Ю.С. Шемшученко та С.В. Бобровник називають законність комплексним політично-правовим явищем, "що відображає правовий характер організації суспільного життя, органічний звязок права і влади, права і держави"(1) Таким чином, суспільство, влада і держава мають діяти відповідно до чинного законодавства. За умов "ідеальних" законів законність стає юридичним вираженням справедливості. Цим пояснюється загальне значення законності у розумінні не лише теорії держави і права. Крім того, вона може бути окремим критерієм для діяльності держави, громадян і суспільства, а також оцінювати важливість закону, але в будь-якому разі забезпечує реальність права. Хоча і не слід ототожнювати законність із реалізацією права. Різні юридичні категорії охоплюють лише частину втілення права в життя. Будучи комплексним поняттям, законність охоплює всі сторони права: від його ролі в створенні закону до реалізації в юридичній практиці. Потрібно враховувати, що з функціональної точки зорузаконність може бути охарактеризована як принцип побудови і функціонування демократичної правової держави, як визначена нею вимога до діяльності суб’єктів, як метод (засіб) здійснення державної (політичної) влади, як стан (режим) суспільного і державного життя(2).

По-перше, законність є методом здійснення державою владних повноважень. Саме нормами закону повинні керуватися органи державної влади у процесі їх здійснення. Це виходить з того, що у правовій державі діяльність влади підпорядковуєть законам, тобто є законною.Л. Горбунова повязує різне розуміння законності з етапами розвитку суспільства: „в рабовласницькому і феодальному суспільствах ідея дотримання законності мала характер безперечного підкорення волі правителів та базувалась на силовому авторитеті правителів. У період розвитку буржуазних відносин визріває та формується ідея рівності всіх перед законом, тобто принцип законності поступово перетворюється в загальнообов'язковий принцип діяльності всіх суб'єктів суспільних відносин(3). О.Ф. Скакун головними ознаками методу законності називає такі умови:

1) органи держави і посадові особи при здійсненні своєї діяльності, розробляючи і приймаючи рішення, спираються на принципи і вимоги законності;

2) при організації реалізації прийнятих рішень вони не виходять за межі своєї компетенції;

3) при здійсненні контролю і нагляду за законністю дій учасників суспільних відносин вони додержуються правових процедур, використовують правові засоби і способи(4).

Головна ознака законності як методу це те, що правова держава, виступаючи суб’єктом правотворчої діяльності, сама підпорядковується праву. Це стосується правомірності застосування права окремими органами влади, тобто зв'язок між державою і суспільством, який обов'язково регулюється законами. На їх основі здійснюється правильна правозастосовча діяльність. У такому разі законність стає методом державного управління шляхом встановлення норм права і принципом діяльності осіб за цими нормами. Відкинення вказаних умов викликає негативні наслідки.

За радянських часів законністю визнавалося точне і неухильне дотримання законів усіма суб’єктами. Передбачалося, що саме це стане вирішальною передумовою забезпечення правопорядку в комуністичному суспільстві. У цьому плані цікавим є вживання терміну „законність" головним ідеологом радянської держави В.І. Леніним: „Законність не може бути калузька і казанська, а повинна бути єдина всеросійська і навіть єдина для всієї федерації Радянських республік. (5)” Законність, як і законодавство, стає об’єднавчим фактором для всієї держави. Але в такому разі з’являється штучна обмеженість, прийняття до уваги лише одного аспекту: відношення суспільства до права. Діяльність же провотворчих і правозастосовчих органів не підпадає під законність взагалі. У статті 4 Конституції УРСР записано, що "радянська держава, всі її органи діють на основі соціалістичної законності, забезпечують охорону правопорядку, інтересів суспільства, прав і свобод громадян"(6).В. Кудрявцев нарахував не менше 50 статтей Конституції СРСР, присвячених питанням законності та права. Але порівняння приписів з реальністю правової системи дозволяє зробити висновок, що для встановлення правопорядку шляхом дотримання законності суспільством, потрібно й самій державі керуватися верховенством закону. (7) Ця проблема завжди булла характерна для тоталітарних режимів, коли влада приймала закони виключно для одностороннього управління суспільством. Норми мають відповідати демократичним засадам, оскільки від їх дотримання і залежить втановлення правопорядку. Такою є проблема організації державної влади та нормотворчості. Ще в ХІХ столітті, в період початку втілення буржуазно-демократичних ідей Монтеск’є сказав: "Коли я вирушаю до якої-небудь країни, я перевіряю не те, чи хороші там закони, а те, як вони виконуються, тому що хороші закони зустрічаються скрізь"(8). У період перебудови законість називали частиною соцалістичної демократії, покладаючи великі надії на ефективність законодавства. Тому вона неможлива без компетентності, глибокого знання діючих норм. Крім того, від кожного колективу і особи має вимагалися ще й творчий підхід, активні дії із сприяння процесу оновлення, здатність добиватися успіху, змінити на краще стан справ(9).

Звичайно, в умовах лібералізації політичної системи такі твердження є обґрунтовані і пов'язані в першу чергу з вивільненням особистості. Оскільки законність заснована на рівності, радянські правники пов'язували подальший розвиток права як надбудови тепер уже над ринковою економічною системою при якій свобода приватної власності стає рівною можливістю для всіх. Та саме нестабільність нового економічного укладу та різкість змін призвели до краху як фундаменту, так і надбудови.

Досить довго в юриспруденції тривала дискусія щодо співвідношення доцільності та законності. В принципі відхід від законності не можна обгрунтовувати посиланнями на доцільність. Відступ від наміченої в праві цілі за мотивами вигоди, користі чи інших подібних думок як незаконний, так і недоцільний. Він має розцінюватися в кращому випадку як зловживання правом (повноваженнями) навіть за умов, якщо зовні не виходить за межі велінь та правил правової норми, явно не відповідає її меті(10). Юристи були єдині в тому, що найбільш доцільне рішення засноване на законі і питання про доцільність може ставитися тільки в рамках закону.С. С. Алексєєв вбачає в допущенні відходу від прийнятих законів й обході чи порушенні їх під приводом доцільності серйозну загрозу правопорядку в цілому(11).

Отже, метод законності присутній не лише у сфері здійснення влади. Так само цей термін може бути застосований і до поведінки фізичних чи юридичних осіб у сфері права. Вона ґрунтується на можливості суб’єкта здійснювати надані йому права і необхідності виконувати покладені обов’язки. Це є надзвичайно важливим для здійснення правового регулювання діяльності всіх суб’єктів права, а отже, і підтримання саме правопорядку в середині суспільства. Законність можлива лише за умови взаємної відповідальності держави та її громадян. Тобто з одного боку громадяни мають визнавати авторитет права, закону, а з іншого й державні управлінці мають бути компетентними та кваліфікованими(12).

Визначення законності як принципу, на перший погляд, деякою мірою суперечить логіці. Не потрібно забувати, що існують ще й такі категорії як принципи самої законності. Тому відразу потрібно зазначити що вони є характерними лише для законності як правового режиму, тобто виступають його основними засадами. Принцип законності означає, що закон є основою правовідносин. Досить часто термін "законність" вживається для характеристики побудови системи нормативно-правових актів держави, тобто її ієрархічної структури. Цей принцип у системі законодавства дуже важливий, тому що саме він показує підпорядкування актів нижчого рівня актам вищого. Незалежна Україна в першій половині 90-х років не могла мати власної системи законодавства, яка б повністю відповідала змінам у колишній союзній республіці. Тому принцип законності цього періоду має специфічний характер. Наприклад, відсутність Основного закону позбавляє можливості говорити про повністю складену ієрархічну систему законів. Багато нових суспільних відносин не були врегульовані нормами права. Це досить типове явище для країн, в яких відбуваються швидкі зміни в економіці та політиці. Тільки закон, як нормативно-правовий акт, що прийнятий державою, нею гарантується та захищається, може встановлювати, змінювати та припиняти правовідносини. Тільки закон може виражати загальнонародну, а відтак, і державну волю(13). Більш загальне трактування законності дає Л. Горбунова: „Це матеріально обумовлений, що характеризується правовою єдністю, режим діяльності (поведінки) суб'єктів права, котрий складається на підставі розуміння, своєчасного, загального та чіткого проведення в життя науково обґрунтованих правил створення, вдосконалення, конкретизації, тлумачення, реалізації та охорони законів і підзаконних актів, які перебувають у системних відносинах чітко визначеної нормативно закріпленої координації та субординації один до одного для комплексної організації і регулювання суспільних відносин”(14).

Щодо державного апарату, то для нього принцип законності проявляється як прагнення діяти в межах чинного законодавства. Так само законність є одним з найважливіших принципів правового регулювання. Проявом характеристики законності є єдність ознак: зовнішньої (формальної) та внутрішньої (суттєвої). Перша є обов’язком виконання приписів законів та підзаконних актів усіма суб’єктами, а друга характеризує якість законів, наявність науково обґрунтованих та відповідних праву законів(15).

Найбільш загальне уявлення про законність дає її визначення як режиму соціально-політичного життя, що характеризує реальність законів та ступінь їхнього втілення. Таке судження узагальнює попередні, тому що воно називає законність вимогою точного дотримання писаного права усіма субєктами. Управління відносин з допомогою законності також дуже тісно пов’язане з режимом. При цьому законність виступає як основа нормальної життєдіяльності цивілізованого суспільства, всіх ланок його політичної системи. Саме вона вносить в нього відповідну гармонію, яка звичайно ж, підкріплюється правом. Однак законність розвивалась разом з правом і суспільством і в сучасному вигляді постала, коли відбулося формування буржуазної демократії, а право стало мірою свободи формально рівних індивідів. Законність в цей період сформувалась як ідея, як конституційний принцип, як режим життя демократичного суспільства. Таким чином, законність визначає зміст конкретних правових систем, її дія зв’язується лише з правовими законами і вона стає правозаконністю(16).

Загалом же розвитку законності сприяють з одного боку розгалужена система законодавства (частка держави), а з іншого - високий рівень правової культури населення в щоденній реалізації права (частка суспільства). Коли ж закони регулюють відносини всього суспільно-політичного життя, піднімаються над ним, тоді третє визначення дійсно стає найбільш повним.

Українські вчені Ю.С. Шемшученко та С.В. Бобровник змістом законності називають „вимоги загальності права, верховенства закону, рівності всіх суб’єктів перед законом, стабільності правопорядку, нормативної обґрунтованості правових рішень, охорони прав громадянина, єдності розуміння і застосування права, нагляду, контролю за виконанням закону та невідворотності відповідальності”(17). А.С. Шабуров виділяє лише три головних елементи змісту: загальнообов’язковість, ідея законності, конституційність(18). Така класифікація виділяє в змісті законності три найважливіші сторони: відношення до права всієї держави, суспільства та законів. М.В. Вітрук відносить до найголовніших ознак законності такі вимоги:

1. Наявність у суспільстві правового законодавства, тобто встановлення саме право законності.

2. Повне втілення, реалізацію Конституції та інших законів у діях усіх суб’єктів.

3. Ефективний захист дії Конституції та інших законів(19).

Вимога діяти згідно закону відноситься до всіх, хто знаходиться в межах дії права. Від постановлених державою правил не може ухилятись ніхто, так само як і держава не повинна ухилятися від забезпечення і захисту законних прав особи. Загальність (загальнообов’язковість) права має зміцнюватися рівністю всіх суб’єктів перед законом. Без цього навіть уявити демократію в державі неможливо. Але в цьому разі потрібно ще й враховувати недосяжність ідеалу рівності. В.Н. Кудрявцев надає соціальній рівності велике значення: „Доки в суспільстві існує нерівне положення людей в сфері виробництва матеріальних и духовних цінностей, не можна говорити про їх рівність перед законом, а отже, і про законність в чистому вигляді”(20). Взагалі проблема свободи, рівності і справедливості є надзвичайно актуальною для сучасного будівництва правової держави. У статті В.С. Нерсесянца ми знаходимо пояснення співвідношення цих трьох понять: „ Рівність (загальна рівна міра) включає в себе свободу і справедливість, свобода - рівну міру і справедливість, справедливість - рівну міру і свободу”(21).

С.С. Алексеєв об’єднує рівність всіх перед законом, відсутність привілеїв, вищу силу закону, невідворотність юридичної відповідальності за правопорушення в один елемент: ідею законності(22). Тому ми не можемо стверджувати про великі відмінності у викладених класифікаціях

Законність є вираженням верховенства закону при регулюванні суспільних відносин, а різні її тлумачення пояснюються тим, над чим саме проявляється це верховенство. Це може бути діяльність державних органів, окремих осіб чи навіть інші нормативно-правові акти. Відмінити дію закону може лише орган, що його прийняв. Особливість Конституції - перевага над законами робить конституційність важливим елементом законності.

До важливих ознак законності невипадково відносять і встановлення стабільного правопорядку та охорону прав громадянина, адже це є чи не найголовнішими результатами її дотримання. При цьому законність не потрібно змішувати загальнообов’язковістю права, і сенс її існування зв'язаний, в першу чергу, саме із законами та публічно-правовою сферою відносин у суспільстві.

Єдність розуміння і застосування права потребує однозначності при його реалізації. З цим перекликається і потреба нормативної обґрунтованості правових рішень, за умови того, що норми стають відповідними реальним відносинам. О.Ф. Скакун виділяє основні вимоги законності у сфері реалізації права:

1) наявність спеціальних і юридичних механізмів, які забезпечують реалізацію права (додержання і виконання обов'язків, наявність можливостей для здійснення суб'єктивного права);

2) гарантоване якісне застосування права з урахуванням усіх обставин;

3) правильне тлумачення правових норм;

4) стабільність судової практики та ін(23).

З боку державних органів законність потребує нагляду, контролю за виконанням закону та невідворотності відповідальності. При цьому держава не лише формально закріпляє правові норми, але й забезпечує (політичними, організаційними, правовими засобами) їх реалізацію та захист прав. Необхідна відповідність змісту закону потребам життя, дотримуватися субординації в нормативних актах, своєчасне створення закону і його скасування, забезпечення стабільності правових актів, більш тривалого строку їх чинності, видання правових актів у тій формі, яка передбачена законом, з усіма необхідними для цього реквізитами(24).

Як метод державного регулювання суспільством, законність передбачає, що свої функції держава здійснює виключно правовими засобами - шляхом прийняття нормативних актів и забезпечення їх неухильної реалізації. А оскільки правове регулювання поширюється на різні сфери суспільного життя, необхідна достатня повнота її регламентації. В той же час законність є принципом діяльності держави. Всі її органи, організації и установи самі зв’язані правовими нормами, діють в їх рамках и для їх реалізації. Законність є антиподом сваволі та беззаконня и передусім самої державної влади. Відтак, відповідальність, як реакція держави на протиправні дії суб’єктів правовідносин, „має на меті не тільки покарання правопорушника у вигляді накладення на нього юридичних санкцій, що виражаються у негативних наслідках для особи та майнового стану правопорушника, а й відновлення принципу справедливості, як складової принципу законності”(25). Причому в різних державах справедливість може трактуватися по-своєму.

Основним носієм законності є діяльність (поведінка) людей. Але через неї ознаку законності, тобто відповідність праву, набувають й інші об’єкти - нормативні и правозастосовчі акти, різноманітні документи, відносини людей та ін. Їх законність чи незаконність в багатьох випадках має особливо важливе значення. Зміст законності значно залежить від складу її суб’єктів. Більшість учених зв’язують поняття законності з діяльністю всіх учасників суспільних відносин. Однак існує думка, яка значно звужує цей склад, виключаючи із нього громадян. Проходить звуження сфери законності. Нормативна сторона законності визначається характером і змістом правових норм, дотримання і виконання яких утворює це поняття. Більшість авторів пов’язують законність с необхідністю дотримання всіх правових норм(26).

Здавалося б, законність, як надзвичайно позитивний для держави і суспільства режим, має активно впроваджуватися і діяти в усіх демократичних країнах, але на шляху її ствердження є багато складних проблем. Серед них найголовнішими є

- недосконалість законодавства;

- можливість порушення законності як принципу певної діяльності;

- невідповідність державного режиму декларованим целям.

Недосконалість законодавства найбільш вдаряє по ієрархії законів. О.Ф. Скакун відзначає, що „важливо не тільки додержуватися законів, а й створювати справедливі, тобто правові, закони. Правові закони повинні бути нормативним підґрунтям законності. Законність є не самоціллю, не виконанням заради виконання, її призначення - додержання законів в ім'я торжества свободи, справедливості”(27). Тому законодавча діяльність просто не може здійснюватися некомпетентними суб’єктами. Роль законодавчої влади в забезпеченні законності є первинною, оскільки саме вона приймає і скасовує закони, визначає необхідні умови встановлення правопорядку. Оцінити стан законності в країні можна тільки за тим, в якій мірі закони відображають об’єктивні потреби суспільного розвитку.

Можливість порушення законності внаслідок її неоднозначності виявляється у двох формах. „Найпростіше визначення цього поняття буде у випадку, якщо ми скажемо, що порушувати законність - означає не приймати до уваги діючі правові норми в цілому або деякі з них, не рахуватися з ними або „надмірно" застосовувати їх. Але насправді все є набагато складніше. Відомо, що й сам закон - правова норма - може розглядатися як „порушення закону”(28). Це відбувається при поганій організації законодавства або при політичній чи правотворчій поведінці, яка з різних причин не регулює суспільні відносини. Порушення законів, здійснені громадянами та іншими особами, не виступають в якості порушень законності, вони є порушенням правопорядку в суспільстві(29). Актуальною є проблема „легітимізації беззаконності”, тобто „процесу суспільного визнання, пояснення і виправдань невідповідності дії осіб, фактів, суспільних відносин праву, законам, підзаконним нормативно-правовим актам держави”(30).

Напевно найбільш показовою є перешкода реальності законності з боку державної влади. Саме керівництво Радянського Союзу показало яскравий приклад як можна обходити законність для своєї політико-ідеологічної вигоди. Якщо видані державою правові норми закріплюють і охороняють інтереси тільки окремих осіб чи певних соціальних груп, не враховуючи загальних та індивідуальних інтересів всього населення країни, - законність відсутня. Якщо правові норми лише формально відображають інтереси різних прошарків населення, але не гарантують їх, - то і в цьому випадку ні про яку законність не йдеться. До неправових перепон широкого впровадження законності також можна віднести протидію недержавних організацій, які переслідують власні інтереси, економічну нестабільність, слабкий розвиток правової культури населення тощо.

У зв’язку з цими проблемами в юриспруденції існує поняття ґарантій законності. Ґарантії - комплекс засобів і способів, спрямованих на забезпечення суворого і неухильного дотримання і виконання норм права всіма учасниками суспільних відносин.

В.В. Сухонос виділяє дві категорії ґарантій: загальні (міжнародні, політичні, економічні, ідеологічні) та юридичні. Юридичні, у свою чергу, поділяються на конституційно-правові та спеціально-юридичні. До спеціально-юридичних ґарантій належать наступні: обов'язок держави й інших суб'єктів суспільних відносин строго дотримувати і виконувати закони при здійсненні своєї діяльності, нормативне роз'яснення законів, норми, що регулюють державний примус та норми, що передбачають юридичні санкції(31). Важливість конституційного права виділяє конституційно-правові ґарантії в окремий вид, оскільки вони закріплюють основні засади законності в державі на найвищому рівні.

В.В. Лазарєв дещо по іншому класифікує ґарантії: правові, політичні, культурні, економічні. Правові він також поділяє, але на ті, що стосуються удосконалення законодавства, нагляду і контрольних заходів (законодавчих та управлінських органів; відомчий, судовий, суспільний контроль; прокурорський нагляд) захисту та відповідальност(32). Такий поділ за видами соціальної діяльності теж не можна відкидати, тому що досягнення законності в державі можливе за умови ефективної роботи усіх органів та суспільства.

Нерсесянц В.С. до юридичних ґарантій забезпечення правової законності відносить такі вимоги:

- достатньо розвинена і постійно вдосконалювана система діючого правового законодавства;

- розвинений стан юридичної науки;

- розвинена система підготовки и перепідготовки юридичних кадрів;

- високий рівень суспільної і професіональної юридичної правосвідомості;

- правова активність громадян, юридичних осіб, суспільних організацій і громадянського суспільства в цілому;

- розвинені процесуально-правові форми реалізації норм права;

- розвинені організаційно-інституціональні форми спеціального державного и суспільного контролю і т. д(33).

Венгеров О.Б. серед юридичних ґарантій називає хорошу якість законів, фінансове, кадрове, матеріальне забезпечення виконання законів. Відповідальність, наявність правозахисних органів та інші елементи юридичних ґарантій входять в усю систему ґарантій законності. Сюди ж входять матеріальні, політичні, ідеологічні культурні, технічні ґарантії, які створюються державою, суспільством для верховенства закону(34).

Схожий поділ проводить і О.Ф. Скакун, яка виділяє загальносоціальні та спеціально-соціальні (юридичні та організаційні) ґарантії законності.

Юридичні ґарантії законності за найближчими цілями такі:

1) превентивні (запобіжні) - полягають в запобіганні правопорушенням: відвернення порушень адміністрацією трудових прав громадян, недопущення незаконного звільнення;

2) припиняючі (такі, що кладуть край) - спрямовані на припинення виявлених правопорушень: затримання, арешт, обшук, підписка про невиїзд;

3) відновлюючі - виражаються в усуненні або відшкодуванні негативних наслідків правопорушень: примусове стягнення аліментів, примусове вилучення майна із чужого незаконного володіння;

4) каральні, або штрафні, - спрямовані на реалізацію юридичної відповідальності правопорушників: покарання особи, винної у вчиненні правопорушення.

Юридичні ґарантії законності за суб'єктами застосування можуть бути такими:

парламентські;

президентські;

- судові;

прокурорські;

адміністративні (управлінські);,

контрольні;

муніципальні (місцеві) (35).

Наприклад, без дієвої системи правосуддя ні про яку законність не може бути мови. Внаслідок надмірної політизації цієї гілки влади суспільство позбавляється того судді, який говорить, що є законним, а що - ні. Значення загальних ґарантій законності пояснюється реалістичною стороною встановлення законності. Міжнародні, політичні, економічні та ідеологічні ґарантії зачіпають законність лише в певній мірі. Тому вони є важливими, але другорядними порівняно з юридичними.

Принципами законності прийнято називати основні ідеї, засади, що виражають зміст законності. За радянських часів такими принципами визнавались: верховенство закону, єдність законності, недопустимість протиставлення законності і доцільності, гарантованоcті прав і свобод особистості, взаємозв’язок законності і культурності та ін(36).

На сьогодні ж більшість правознавців також виділяє такі основні принципи законності: верховенство, єдність, доцільність та реальність(37).В.М. Протасов та А.Б. Лисюткін розширюють цей список, додаючи гарантованість основних прав і свобод громадян, невідворотність покарання за скоєне правопорушення, недопустимість підміни законності доцільністю, зв’язок законності і культурності(38).О. Ф, Скакун також значно розширює обсяг принципів законності. Вона включає до цього списку шість принципів:

1. Верховенство закону щодо всіх правових актів.

2. Загальність законності.

3. Єдність розуміння і застосування законів на всій території їх дії.

4. Недопустимість протиставлення законності і доцільності.

5. Невідворотність відповідальності за правопорушення.

6. Обумовленість законності режимом демократії (39).

А.С. Шабуров виділяє лише три принципи: єдність, всезагальність, доцільність. Також він зазначає, що єдність законності та культурності чи законності та демократії не є загальними принципами: „не відкидаючи подібної єдності, підкреслимо, що зв’язки законності с іншими явищами не можуть виступати в якості принципів. Крім того, всі вони охоплюються змістом принципу доцільності(40)”. Ми ж не можемо не додати до скороченого переліку важливий принцип реальності. Таким чином можна охарактеризувати найбільш загальні принципи законності.

Принцип єдності полягає у двох планах: територіальному та суб’єктивному. Територіальна єдність законності визначається як дія законів і нормативних актів на всій території держави. Це означає, що не може бути регіональної законності. Закони є єдиними для всієї держави, всіх її регіонів. Вони висувають однакові вимоги до всіх суб'єктів, які перебувають в сфері їх часової та просторової дії. Єдине розуміння сутності і конкретного змісту законів забезпечує законність правозастосовчої діяльності, однаковість застосування юридичних норм до всіх суб'єктів права.

Водночас, не слід вважати цей принцип як жорстку заборону місцевим органам управління приймати свої акти. Даний принцип лише забороняє прийняття норм, що суперечать загальних прав, тобто рамки, визначені Конституцією та загальнодержавними законами, не повинні порушуватися на нижчих щаблях. Цей принцип законності особливо складно втілюється при федеративному державно-територіальному устрої, коли суб’єкти федерації приймають невідповідні федеральним закони чи нормативно-правові акти. Суб’єктивний план полягає у прийнятті актів певними суб’єктами правотворчості. Головний показник дотримання принципу єдності - прийняття та застосування правових норм здійснюється певними суб’єктами на визначеній території в одному напрямку, для чіткого врегулювання суспільних відносин несуперечними між собою актами.

З цим принципом багато вчених порівнюють принцип загальності. Він характеризує дію законності за колом осіб, тому що вона є загальною для всіх без винятку. З цього приводу в літературі ведеться дискусія, оскільки частина вчених в порушенні законодавства окремими особами порушення законності не вбачає. В такому разі вимоги дотримання законності поширюється лише на державні органи. Деякою мірою це так, тому що більшість вимог законності звернена до держави. Але ми не можемо повністю погодитися з цими твердженнями, оскільки масові правопорушення будь-якими суб’єктами підривають режим законності. Тому компромісним буде визнати нерівномірність відношення до законності державних органів та окремих громадян.

Все законодавство держави, таким чином, становить систему взаємоузгоджених між собою елементів. Принцип верховенства законності робить цю систему більш структурованою. Він складається „з вимоги відповідності законів Конституції, а підзаконних нормативних актів - законам”(41). На кожному нижчому рівні йде деталізація регулювання, але загальні засади (принципи), закладені ще на вищому рівні. Тому цей принцип деякою мірою подібний з принципом єдності.

Принцип доцільності, як ми вже наголошували, є збірним відразу для кількох. Це необхідність вибору варіантів здійснення правотворчої і правозастосовчої діяльності. При потребі врегулювання суспільних відносин виникає доцільність у створенні нових норм, або застосування вже існуючих. При цьому він об’єднує і ті загальні засади, на основі яких здійснюється правотворчість чи правозастосування. Саме на цій стадії з’являються принципи гарантованості основних прав і свобод громадян, зв’язку законності і культурності, обумовленос