Скачать

Радянсько-польська війна 1920 р.

Зміст

Вступ

Розділ І. Радянсько-польська війна: причини, стратегічні плани учасників, хід війни

1.1. Характеристика планів військово-політичних сил

1.2. Характеристика ходу воєнних дій

Розділ ІІ. Російсько-українські відносини в ході війни 1920 р.

Розділ ІІІ. Військово-політичні та економічні наслідки війни

3.1. Військово-політичні та економічні наслідки війни

3.2. Територіальні наслідки війни

Висновки

Список використаної літератури

Додатки


Вступ

Проблеми добросусідства з країнами, з якими межує Україна, завжди були основним чинником вітчизняної зовнішньої політики. Ще Нечуй-Левицький у повісті ”Кайдашева сім’я” розглядав проблему добросусідства як основу морально-етичних норм і благополуччя кожної родини.

Проблема добросусідства особливо гостро постала у ХХ столітті у зв’язку з революційними і національно-визвольними подіями в Європі. Міжнародні війни з сусідніми країнами, у першу чергу з Польщею, безпосередньо впливали на вирішення гострих внутрішніх політичних, соціальних проблем.

Радянсько-польська війна 1920 року завжди привертала увагу істориків. Карколомні події, швидкі зміни позицій держав і політичних сил, настроїв різних соціальних груп у країнах, що брали участь у війні, парадоксальність історичних процесів становить неабияку складність для наукового аналізу та інтелектуальних інтерпретацій.

Загострення відносин з Польщею були обумовлені Першою світовою війною. У 1920 році на більшій території України була встановлена радянська влада. Темі відновлення Польської держави, одержавши незалежність від радянського уряду, керівництво Польщі на чолі з Ю. Пілсудським проводило політику об’єднання всіх польських земель в єдину державу, що логічно з точки зору польського уряду, але нелогічним і антилогічним було його стремління приєднати до Польщі і українські землі, які польська влада розглядала як споконвічні польські володіння.

Польська Радянська Росія готувалися до війни і ареною воєнних дій знову ставала Україна. До українського питання неодноразово поверталися політики обох держав; в ході війни чи після її закінчення. Україна стала своєрідним “яблуком роздору” на світовій арені.

На сучасному етапі українсько-польські відносини рухаються у бік взаєморозуміння, взаємодопомоги. У травні 1992 року обидві країни уклали міждержавний договір про добросусідство, дружні відносини. Міцну базу для розвитку стабільних відносин між цими державами заклав політичний діалог на вищому рівні. Географічна й історичність близькість двох народів надають відносинам між Україною і Польщею характеру стратегічного партнерства.

На високому рівні перебувають і культурні зв’язки між Україною і Польщею. У 2012 році на своїх футбольних аренах ці країни зустрічатимуть спортивні делегації з багатьох країн Європи у чемпіонаті з футболу Євро-2012.

Для створення добросусідських відносин з ворожими в минулому державами Україні довелося пройти випробування історією. І тема радянсько-польської війни 1920 року є актуальною насамперед тому, що в ній чи не найточніше простежується позиція Польщі і Росії щодо України. І, не дивлячись на те, що українські землі неодноразово були ареною воєнних дій між цими державами, сьогодні бачимо їх у процесі становлення взаємодії, добросусідства, співробітництва.

Протягом останніх років з’явилися дисертаційні та монографічні дослідження вітчизняних істориків із проблем російсько-українських, польсько-українських, російсько-польських відносин у 1920 р., зовнішньої політики країн Центральної та Східної Європи того часу. Науковці зробили спроби підійти до цієї проблематики з нових, неупереджених позицій. Дослідження вчених свідчать, що поступово набирає сили “україно-центричний ” підхід до висвітлення подій, свідома позиція розгляду радянсько-польської війни з погляду національних інтересів України.

Важливою складовою процесу переосмислення історичних процесів став аналіз концептуальних засад комуністичного режиму  в Україні. Наприклад, С. Кульчицький вважає суттєвою рисою політики керівництва РКП(б) в Україні протягом перших 10 років радянської влади відмову від концепції світової революції та перехід до ідеї “капіталістичного оточення”, наслідком чого стала ізоляція СРСР в Європі.

Проте ще попереду повномасштабний аналіз документів, що зберігаються в архівах Російської Федерації, США, Франції, Польщі та інших країн. Особливе місце серед історичних джерел із цієї проблематики займає листування між більшовицькими вождями того часу. Із різних обставин воно вводилося до наукового обігу в обмеженому вигляді. Дослідження листування дає змогу уточнити суттєві моменти комуністичного курсу політичного керівництва Росії та України, з’ясувати особливості відносин між лідерами двох країн, їх підходи до внутрішньої та зовнішньої політики.

Об’єктом дослідження є військово-політичні події в Європі 1920 р. і на території України.

Предметом роботи є хід та наслідки радянсько-польської війни 1920 року.

Метою розвідки є вивчення причин радянсько-польської війни, стратегічних планів воюючих сторін і ролі України у цьому протистоянні; висвітлення російсько-українських відносин у ході війни, аналіз наслідків війни для Європи, зокрема для України.

Завдання:

1. Розкрити мету та завдання радянсько-польської війни 1920 року. Причини протистояння ворогуючих сторін.

2. Проаналізувати хід військових дій.

3. Узагальнити наслідки війни для України і Європи в цілому.

Історіографія цієї проблеми досить об’ємна. До кінця 1980-их – початку 1990-их рр.. дослідники в СРСР під впливом політико-ідеологічних настанов підкреслювали загарбницький характер зовнішньої політики Польщі, “усенародний” опір населення РСФРР та УСРР польським військом, “мудре” керівництво РКП(б) і виняткову роль її вождя В. Леніна в організації “перемоги над біло-панською Польщею”.

У другій половині ХХ століття у вітчизняній історіографії з’явилася низка праць із проблем громадянської війни в Росії, автори яких торкалися й радянсько-польської війни. Зокрема - це праця Симоненко Р. “Провал політики міжнародного імперіалізму на Україні (1919-березень 1921)”, дослідження Хміль І. “З прапором миру крізь полум’я війни. Дипломатична діяльність Української РСР  (1917-1920)”. Усі вони, за винятком окремих праць, мали “російсько-центричну” спрямованість і недостатньо враховували специфіку історичних процесів в Україні.


Розділ 1. Радянсько-польська війна 1920 року: причини, стратегічні плани учасників, хід

1.1. Характеристика планів військово-політичних сил, учасники війни

Зазнавши нищівної поразки у війні, в жовтні 1918 р. Австро-Угорська імперія почала розпадатися, майже через двадцять місяців після падіння Російської. Намагаючись збудувати в Східній Галичині на руїнах імперії українську державу й долаючи запеклий опір, західні українці опинилися у становищі, подібному до того, в якому перебували їх співвітчизники на сході.

Як і можна було сподіватися, поляки теж претендували на Східну Галиччину. Внаслідок виник конфлікт двох народів за територію, а не, як на сході, за “серця й думки людей” (26, 427).

Польща виступила головною ударною силою і у новій війні Радянської Росії з Антантою, організатором якої були імперіалістичні США, Англія і Франція. Польські поміщики і буржуазія були дуже зацікавлені у поваленні радянської влади в Росії. Вони мріяли захопити Литву, Білорусь і Україну й розширити свої території “від моря до моря”. Окрім того, правлячі кола Польщі сподівалися, що перемога над Радянською республікою зміцнить господарство поміщиків і капіталістів в середині країни, допоможе їм придушити революційні рухи польських робітників в середині країни і селян. Все це враховували імперіалісти Антанти, підштовхуючи Польщу до війни з Радянською Росією.

Посол США у Варшаві Х. Гібсон надсилав до Вашингтону одну телеграму за іншою з провокаційними повідомленнями  про існуючу “загрозу” нападу більшовиків на Польщу. В одній і з телеграм він писав, що польська армія терміново потребує одяг і взуття, військове обладнання і продовольство, і в той же час підкреслював, що у “випадку відмови подати ефективну і термінову допомогу польське правління серйозно намірене заключити мир з більшовиками”  (14; 267). Питання бути чи не бути війні повністю залежали від імперіалістичних США, Англії та Франції. Без підтримки країнами Антанти правлячі кола буржуазно-поміщицької Польщі не змогли б вести війну проти Радянської Росії.

28 січня Раднарком РРФСР передав по радіо повідомлення про радянську політику стосовно Польщі. Польща, говорилося у повідомленні, стоїть перед рішенням, яке може змінити ситуацію в світі і мати найтяжчі наслідки. Всі дані свідчать про те, що імперіалістичні кола країн Антанти підштовхують Польщу на безпричинну і підступну війну з Радянською Росією. Намагаючись попередити цю війну, Раднарком підтвердив своє визнання незалежності Польщі і бажання заключити з нею мир. Радянське керівництво йшло на значні територіальні поступки. Але ці пропозиції, надзвичайно вигідні для Польщі, не були прийняті. Антанта і польське керівництво розцінювали миролюбство Радянської республіки як прояв її слабкості.

Намагаючись встановити мирні стосунки з Польщею, радянське керівництво вживало заходи щодо укріплення безпеки західних кордонів країни. У лютому 1920 р. В. І. Ленін вимагав від Реввійському Західного фронту доповіді про ситуацію на фронті і стан радянських військ.  23 лютого Реввійськом Західного фронту повідомив про збільшення війська противника і про наміри, які  прийняло командування фронтом на випадок їх наступу.

В той же час із США, Франції та Англії до Польщі направляється зброя, боєприпаси, спорядження, продовольство. У Франції була зібрана польська армія під командуванням генерала Галлера, яка налічувала два корпуси.  У 1919 р. вона була перекинута в Польщу.  Окрім того, в 1920 р., із Франції до Польщі було передано різне спорядження і зброя для десяти дивізій.

З допомогою Антанти буржуазно-поміщицька Польща до весни 1920 р. створила сильну і добре оснащену армію чисельністю біля 740 тис. чоловік.

Поряд з підготовкою Польщі до війни з Радянською Росією активно готувалася білогвардійська армія із залишків військ Денікіна, які сховалися у Криму. У квітні ці війська були об’єднані під командуванням генерала Врангеля. 11 квітня міністр закордонних справ Англії лорд Керзон направив ноту Радянському керівництву з вимогою зупинити наступ Червоної Армії на Кримському фронті. У другій ноті Керзона від 18 квітня уже містився натяк загрози. В ній повідомлялось, що керівництво Великобританії готове “дать наказ суднам його величності у Чорному морі надати все можливий захист армії Криму, попередивши вторгнення радянських військ” (20; 363).

На суднах Англії та Франції перевозилися білогвардійські війська із Кавказу в Крим, направлялися зброя і військове спорядження. До початку бойових дій кримської білогвардійської армії її чисельність нараховувала 125-150 тис. чоловік. Це була добре підготовлена і технічно оснащена армія.

“Допомога” Врангелю надавалася далеко не безкорисно. Так, між Врангелем і керівництвом Франції був заключний таємний договір, за яким Врангель підтверджував всі обов’язки царської Росії перед Францією. Окрім того, Франції передавалися права на експлуатацію всіх залізничних доріг  Європейської Росії, вилучення таможної і портової данини у всіх портах Чорного і Азовського морів, їй надавалися надлишки хліба на Україні і Кубанської області, три чверті видобутку нафти і чверть видобутку вугілля в Донецькій області.

Одночасно з підготовкою армії буржуазної Польщі і Врангеля імперіалістами Антанти були вжиті заходи щодо посилення антирадянської інтервенції на Далекому Сході. За задумом Антанти збройні сили буржуазно-поміщицької Польщі, Врангеля і Японії повинні були згуртовано діяти на заході, півдні і на Далекому Сході. Антанта намагалася втягнути у війну також Грузію, Азербайджан, Вірменію, які в той час знаходилися під владою буржуазних націоналістів.

Однак народи Закавказзя не допустили участі цих країн  у новій антирадянській війні.

Чисельність сил інтервентів і білогвардійців, які виступили у 1920 році проти Радянської Росії, перевищувала 1 млн. чоловік. План польського головнокомандування, схвалений Антантою, передбачав на першому етапі воєнних дій розгром 12-ої і 14-ої радянських армій і захоплення України.

До початку наступу польські війська були зведені у шість армій. На їх східному фронті було зосереджено 148,5 тис. штиків і шаблів, 4157 кулеметів, 894 снарядів.

Інтервентам протистояли радянські війська Західного (командир В. М. Гіттіс, член Реввійському І. С. Ушлихт) і Південно-Західного (командир А. І. Єгоров, член Реввійському Р. І. Берзін) фронтів загальною кількістю 65,2 тис чоловік з 3208 кулеметами і 666 снарядами.

На цих фронтах польських військ було зосереджено в 2 рази більше, ніж радянських. На Україні, де ворог готувався нанести головний удар, його сили перевищували радянській війська більше, ніж в чотири рази.

З ціллю створити більш сприятливі умови для наступу на Україні, противники на початку березня провели локальні наступи у Білорусії.  Війська Пілсудського зайняли Мозур, Калиновичі і Овруч, перерізавши залізницю, яка з’эднувала Західний і Південно-Західний фронти Червоної Армії.

17 квітня головнокомандуючий польською армією Пілсудський віддав наказ наступу на Україну. Вторгнення розпочалося 25 квітня.

Комуністична робітнича партія Польщі рішуче виступила про антирадянської війни. Знаходячись у підпіллі, вона закликала маси до повалення антинародного керівництва Польщі і до захисту Радянської Росії. Польські робітники, говорилося у її зверненні “До пролетарів усіх країн”, не мають нічого спільного із наступом польського мілітаризму на Радянську Росію. Польські комуністи найрішучішим способом осуджують цю війну, яка відбувається в інтересах керівників світового капіталу. “В образі Червоної Армії вони бачать вони бачать не загарбників, які загрожують нашій свободі, а союзників у нашій революційній боротьбі за свободу” (29; 134).

Поряд із польською армією виступили українські буржуазні націоналісти. 27 квітня була підписана таємна “політична конвенція” з Польщею і 24 квітня – “воєнна конвенція”, яка отримала назву “Варшавський договір”. За цим договором петлюрівці поступалися буржуазно-поміщицькій Польщі більше 100 тис. квадратних кілометрів української території з населенням чисельністю 5200 тис. чоловік. За наказом Петлюри угрупування Тютюнника, Струка, Заболотного та інших ватажків посилили свої дії у радянському тилу.

Війська 12-ої та 14-ої радянських армій зустріли удари противника. Однак під натиском перевищених сил польських інтервентів вони змушені були з боями відходити на схід. 7 травня інтервенти зайняли Київ.

Услід за польськими військами поверталися поміщики і капіталісти. Окупанти вивозили промислове обладнання, грабували населення; каральні органи підпалювали села, розстрілювали чоловіків і жінок “за непокору”. Скрізь насаджувалася польська адміністрація. В обличчі окупантів на Україну повернулася Директорія із отаманом Петлюрою. Однак “влада була примарною, фактично вона розповсюджувалася лише на райони Вінниці, де зосередилось “керівництво” Петлюри. Напад буржуазно-поміщицької Польщі на Радянську Росію знову висунуло на перший план оборону країни. “Все для фронту, все для розгрому ворога” – таке було головне гасло дня. 30 квітня 1920 року ВЦК і Раднарком опублікували звернення “До всіх робітників, селян і чесних громадян Росії”. 23 травня були опубліковані тези ЦК РКП(б) “Польський фронт і наші завдання”. В цих документах викривалися цілі Антанти у новій війні і розкривався справедливий, оборонний характер боротьби Радянської Росії.

Мобілізація комуністів в Москві розпочалася 1 травня і була проведена строком в один тиждень. На фронт було направлено 513 комуністів. Петроград дав Червоній Армії близько 700 комуністів, Тула – 107, Тверь – 400, Самара – 100, Самбірська губернська організація РКП(б) – 95.

Найбільшу роботу з мобілізації сил на протидію загарбникам провела партійна організація України, де розгорталися жорстокі бої. 27 квітня ЦК КП(б) України об’явив повністю мобілізованими партійні організації Київської, Волинської і Подільської губерній, а на початку липня мобілізація була розповсюджена на Чернігівську, Миколаївську і Одеську губернії.

Активно брали участь у боротьбі проти інтервентів комуністи Білорусії. До початку 1920 р. значна частина цієї країни була окупована польськими військами. Всього з квітня по листопад 1920 р. по всій країні було проведено п’ять партійних мобілізацій, які дали фронту 24244 комуніста, не враховуючи мобілізованих в Україні та інших прифронтових районах. Протягом 1920 р. до Червоної Армії увійшло більше 1 млн. чоловік, і її чисельність досягла 5,5 млн. бійців. 30 квітня Раднарком зобов’язав народні комісаріати надавати допомогу Західному фронту усіма доступними засобами. Рада праці і оборони взяла під свій особистий контроль їх роботу з обслуговування діючої армії. У результаті великої організаторської роботи комуністичної партії , Рад, профспілок і комсомолу з мобілізації всіх сил і засобів протидії ворогові були створені необхідні умови для переходу Червоної Армії від оборони до нападу. І 28 квітня 1920 р. політбюро ЦК КРП(б)  обговорило розроблений план воєнних дій Західного і Південно-Західного фронтів проти армії Пілсудського. Бойовий удар планувалося нанести у Білорусії, північніше Полісся. Допоміжний удар мали нанести війська Південно-Західного фронту у загальному напрямку Рівне-Брест-Литовськ. Перед радянськими військами стояло завдання перейти лісисто-болотистий район Полісся, який розділив Західний і Південно-Західний фронти, після чого армії мали об’єднатися під загальним командуванням.

1.2. Характеристика ходу воєнних дій

Комуністична партія укріпила військове керівництво радянськими військами. Командиром Західного фронту замість В. М. Гіттіса 29 квітня був призначений М. Н. Тухачевський, начальником політвідділу фронту 10 травня – А. Ф. М’ясніков, який у 1920 р. був військовим організатором і секретарем МК РКП(б).

Членом Реввійському Південно-Західного фронту був призначений Й. В. Смолін, начальником тилу фронту – Ф. Е. Дзержинський.

Наступ радянських військ Західного фронту розпочався 14 травня. Головний удар наносила 15-армія із району західніше Вітебська, допоміжна – 16-а армія. Прорвавши фронт 1-ої польської армії, війська 15-ої армії до кінця травня просунулись на захід 100-300 кілометрів. Однак противник, підтягнувши резерви і перекинувши частину війська з України, на початку червня використав ряд контрударів і зміг відтіснити війська Західного фронту до Березини. Не дивлячись на поразку, травневий наступ радянських військ прикував до себе увагу польської армії, тим самим полегшивши підготовку до контрнаступу радянських військ Південно-Західного фронту на Україні. До 26 травня 1-ша Кінна армія під командуванням С. М. Будьоного, здійснивши 1000-кілометровий перехід із Північного Кавказу, зосередилася у районі Умані. Це була грізна для поляків армія, чисельністю 18 тис. шабель.

На початку червня 1-ша Кінна армія при підтримці військ 12-ої та 14-ої армій прорвала фронт польського війська у районі Житомира, Бердичева, Козятина і почала стрімко просуватися на захід. Війська Південно-Західного фронту при підтримці військ лівого крила Західного фронту розгорнули широкий контрнаступ з ціллю звільнення території України від польської інтервенції. До кінця червня радянські війська нанесли тяжку поразку військам інтервентів і петлюрівців на Україні.

Одночасно Червона Армія вела боротьбу з військами Врангеля на Півдні. З початком активних військових дій буржуазно-поміщицької Польщі Антанта вжила заходи стосовно укріплення і прискорення наступу Врангеля.

Наступ військ Врангеля розпочався 7 червня. Війська 13-ої радянської армії не змогли витримати наступ більшого за чисельністю білогвардійського війська. З тяжкими боями, неодноразово переходячи у контрнаступ, вони змушені були відступати.

Війська 13-ої армії виявилися розділеними Дніпром на дві частини. Білогвардійцям вдалося захопити значний район на півдні України. Наступ Врангеля став загрозою тилу радянських військ Південно-Західного фронту і змусив радянське керівництво використати частину резерву для забезпечення тилу Південно-Західного фронту.

Між тим наступ радянських військ на Південно-Західному фронті продовжувався. Він відкрив сприятливі умови для переходу у наступ радянських військ у Білорусії, який розпочався 4 липня. Таким чином, розгорнувся загальний наступ Західного і Південно-Західного фронту.

Ще 1 червня ЦК Комуністичної партії Литви і Білорусії випустив звернення до робітників і селян Білорусії, закликавши їх до рішучої боротьби проти окупантів, надавати допомогу Червоній Армії і встановленню у звільнених районах робітничо-селянської влади.  Тилу польської армії активно діяли білоруські партизани. Вони підривали мости, військові потяги, вступали у бій із невеликими підрозділами противника.

До кінця 1920 р. Червона Армія майже повністю звільнила від інтервентів Україну і Білорусію. На звільнених територіях була встановлена Радянська влада.

Переслідуючи відступаючі частини польської армії, Червона Армія у другій половині липня змушена була в інтересах оборони Радянської країни, перенести бойові дії на територію Польщі. Не дивлячись на чергову поразку антирадянської авантюри, Антанта і польські реакційні кола не хотіли сідати за стіл переговорів і вживали заходи щодо продовження війни.

Радянській війська вступили на територію Польщі не як завойовники, а як захисники “свободи в незалежності Радянської країни” (5; 440). У Польщі Червона Армія об’єдналася із Польською комуністичною партією.

Успіхи Червоної Армії полегшували боротьбу робітників і селян Польщі за свободу і мир. Спираючись на підтримку Червоної Армії, представники революційних робітників і селян Польщі організували у Білостоці в кінці липня 1920 р.  Польський тимчасовий революційний комітет.

Польревком у повідомленні від 30 липня 1920 р. вказував, що, беручи владу до своїх рук,  він ставить перед собою завдання закласти підвалини Польської радянської соціалістичної республіки. В той же день був проголошений маніфест Польревкому.

Однією з корінних проблем, яку Польревкому необхідно було вирішити, було аграрне питання. Більшу частину населення Польщі складало селянство, яке страждало від малоземелля. В той же час у колишньому Королівстві Польському 7,5 тисяч поміщиків володіли 40% всієї землі. На поміщиків працювали більше чверті всіх селян Польщі. Життєві потреби польського селянства необхідно задовольняти за рахунок конфіскації поміщицьких земель, розділивши їх між безземельними і малоземельними селянами. Однак, більшість членів Польревкому вважали можливим наділити селян лише церковними землями і землями занедбаних поміщицьких маєтностей, що, звичайно, не змогло задовільнити потреби польського селянства. Основні поміщицькі землеволодіння Польревком призначив для створення великих господарств, які повинні були знаходитися в руках виборчих батрацьких комітетів на чолі з підданими керівництва.

ЦК партії, В. І. Ленін уважно слідкував за діяльністю Польревкому і надавав йому постійну допомогу. 14 серпня 1920 року по телеграфу Ф. Е. Дзержинському було повідомлено, що Центральний Комітет занепокоєний тією частиною призначення Польревкому, яка торкається селянського питання (5; 441) .

Без сумніву, що Польревком усунув би допущені ним помилки. Однак, короткочасний термін його діяльності не дозволив йому цього зробити. Між тим, неправильна позиція Польревкому стосовно аграрного питання була однією з вагомих причин того, що значна частина польського населення зайняла вичікувальну позицію. Все ж, не дивлячись на помилки і короткочасність існування, Польревком справив великий революційний вплив на трудящих Польщі, в першу чергу на польський робітничий клас.

Протягом липня – першої половини серпня Червона Армія продовжувала наступ. У боях проти сил контрреволюції замість Червоної Армії діяли польські революційні частини, які були сформовані польськими революціонерами за підтримки радянського командування: революційний полк червоної Варшави (у Вітебську), Люблінський, Сідлецький, Мінський, Суванський полки; Варшавський полк червоних гусарів.

Авантюрна політика польських революційних класів поставила їх на межу катастрофи. У народних масах Польщі посилилося незадоволення існуючим у країні режимом, зростало дезертирство у польських частинах. Пілсудський згодом писав, що під впливом наступу Червоної Армії та невдач польських військ все ясніше і виразніше вимальовується, що, крім зовнішнього фронту, найбільш небезпечним для польських правлячих класів є фронт внутрішній. “Країна тріщала, - підкреслював Піл судський, - зусилля  військ роздроблювалися в спробах контратак, а робота командування з кожним днем ставала морально тяжчою” (29; 135).

Всі надії на порятунок буржуазно-поміщицького режиму польські реакційники плекали надію на її покровителя – Антанту. За дорученням Верховної ради Антанти міністр закордонних справ Великобританії лорд Крон 11 липня 1920 р. відправив Радянському керівництву ноту з вимогою призупинити наступ Червоної Армії проти буржуазно-поміщицької Польщі. Фактично це був ультиматум Антанти радянській країні. У ноті висувалися наступні умови перемир’я між Радянською Росією та Польщею Польська армія відступає до лінії, накресленої в 1919 р. на Празькій мирній конференції: Гродно, Немирів, Брест-Литовськ, західними Рави-Руської, східними Перемишля до Карпат. Радянським військам пропонувалося відійти 50 кілометрів на схід від цієї лінії. Антанта також вимагала від радянського керівництва  підписання перемир’я з Врангелем за умов відступу його армії у Крим. У випадку відхилення цих умов Антанта погрожувала надати допомогу Польщі всіма засобами, якими вона розпоряджалася (12; 60).

Верховна Рада Антанти, надсилаючи радянському керівництву ультиматум Керзона, керувалася зовсім не миролюбивими устремліннями. Весь задум його маневру полягав у тому, щоб зупинити переможні наступи Червоної Армії шляхом заключення перемир’я і виграти час, привести до ладу здеморалізоване військо буржуазно-поміщицької Польщі і підготуватися до спільного з врангелівцями нового наступу.

У відповідь на ноту Радянське керівництво викрило справжню позицію Англії та інших країн Антанти з питань миру у Східній Європі. Воно рішуче відмовила натякам Антанти на роль вершителя долі інших народів, її залучення до справи перемир’я між Радянською Росією в Польщею.

У зверненні Раднаркому до трудящих Радянської Росії і України з приводу ноти Керзона від 20 липня 1920 р. підкреслювалося, що “немає ні одного питання між Росією і Польщею, яке б не можна було з’ясувати мирно і вигідно для обох сторін”.

Оскільки польське керівництво не заявляло про свій намір розпочати мирні переговори, Червона Армія продовжувала бойові дії.

Згодом головний командир С. С. Каменєв виїхав зі штабу Західного фронту, звідки він 22 липня телеграфував у Реввійськраду республіки про свої враження і ситуацію на фронті.  Він вважав, що у поляків більше немає кордонів, де б вони могли затримати наступ радянських військ. У мінську главком підписав директиву Західного фронту про облогу 12 серпня Варшави.

У цій ситуації Реввійськрада Південно-західного фронту 23 липня надала Каменєву свої роздуми про подальший хід дій військ свого фронту. Передбачалось змінити напрям головного удару з брестського на львівський. Главком схвалив цей намір.

Реввійськрада Південно-західного фронту поставила перед своїми військами завдання не пізніше, ніж 29 липня зайняти Львів. Це призвело до того, що головні сили Західного і Південно-Західного фронтів повинні були діяти на значній відстані один від одного.  Зміна напряму головного удару військ Південно-західного фронту напередодні вирішальних боїв негативно відобразилось на ході бойових дій Червоної Армії на заключному етапі війни. У липні, в період вирішального наступу Червоної Армії на польському фронті, Врангель активізував свої дії. Не знайшовши підтримки серед населення Криму І північної Таврії, він вирішив при підтримці Антанти розширити райони своїх дій і будь-якою ціною пробитися на Дон і Кубань. Він вважав, що козацтво цих областей може бути джерелом поповнення білогвардійської армії. До того ж, донські і кубанські краї вабили “червоного барона” своїми багатими продовольчими запасами. Врангель мав досягти цієї цілі шляхом висадки десантів на північному узбережжі Азовського моря і проведення широкого наступу на Донбас. У липні він висадив один десант у районі Кривої Коси (східніше Маріуполя), другий – західніше Таганрогу.  Розрахунки Врангеля на те, що ці десанти будуть сигналом для антирадянського виступу козацтва, не виправдалися. Скоро десанти були розгромлені. Однак на Кубані було не спокійно: у багатьох місцях діяли антирадянські угрупування, у ряді районів вибухали заворушення.

25 липня Врангель розпочав наступ на Донбас. Білогвардійці прорвали лінію фронту 13-ої армії і почали просуватися на північ. Уже на наступний день за наказом командування Південно-Західного фронту війська 13-ох армії і щойно створена 2-а Кінна армія перейшли у наступ. У результаті боїв білогвардійці були знищені.

Не даючи відпочинку ворогові, радянське керівництво вирішило посилити наступ. Головний удар мали нанести силами 2-ох Кінної і частинами 13-ої армії, які знаходилися на лівому березі Дніпра, а допомога мала надійти із району Берислава на Перекоп. В ніч на 7 серпня радянські війська розпочали переправу через Дніпро в районі Каховки. Їм вдалося захопити плацдарм. Щоб вибити частини Червоної Армії, ворог кинув проти них із резерву кінний корпус, але атаки були відбиті радянськими військами. Захоплення Каховського плацдарму мало велике значення, звідси війська Червоної Армії загрожували флангу і тилу армії Врангеля. В умовах постійних атак,  артилерійського обстрілу і бомбардування з повітря на плацдармі утворилися укріплення. Керував цією роботою військовий інженер Д. М. Карбишев. 10 серпня на Каховський плацдарм із сходу прибула 51-а дивізія (начальник В. К. Блюхер).

Розгорнуті бої показали, що врангелівська армія представляє велику небезпеку для Радянської країни, а її дії в тилу основних сил Південно-Західного фронту, наповнені різними несподіванками. Було також зрозуміло, що для ліквідації врангелівщини були необхідні більші сили, ніж ті, якими розпоряджався Південно-Західний фронт. До того ж командування фронтом було не в змозі одночасно керувати боями на польській і врангелівській ділянках.

2 серпня 1920 р. Політбюро ЦК РКП(б) розглянуло ситуацію на фронті. Було вирішено виділити врангелівську ділянку фронту у самостійний фронт. Пленум ЦК партії, який відбувся 5 серпня, визнав кубано-врангелівський фронт одним із найважливіших фронтів Радянської республіки. Сюди направилися частини із інших фронтів і з резерву.

Наступ Врангеля надав значну допомогу відступаючій здеморалізованій армії Піл судського. Польське керівництво намагалося будь-якою ціною виграти час, щоб обладнати і укріпити своє військо. 22 липня воно звернулося до радянського керівництва із пропозиціє. Підписати перемир’я і розпочати мирні переговори. 1 серпня в Барановичі прибула польська делегація. Однак з’ясувалося, що вона уповноважена мандатами, підписаними військовим командуванням лише для ведення переговорів про перемир’я.  Переговори про мир мали стати димовою завісою, якою керівництво буржуазно-поміщицької Польщі прикривало нову авантюру.

На початку серпня польське керівництво здійснило нові кроки до вирішення антирадянської війни. 4 серпня міністр закордонних справ Польщі Санега на засіданні Ради оборони повідомив, що польське керівництво передало місії Антанти у Варшаві заяву про те, щоб “Англія та Франція об’явили війну Росії”.

Керівні кола країн Антанти швидко відгукнулися на цей заклик. 4 серпня англійський прем’єр-міністр Алойд-Джордж і міністр закордонних справ Бонар Поу запросили до себе радянських представників П. Б. Каменєва і Л. В. Красіна, які знаходились в Лондоні і в ультимативній формі вимагали, щоб радянська країна негайно припинила наступ проти буржуазно-поміщицької Польщі. При цьому Алойд-Джордж погрожував, що через три дня англійському флоту буде відданий наказ про відновлення блокади.

Наближення Червоної Армії до кордонів Польщі викликало політичну кризу у Європі. Найбільш яскравим виявом цієї кризи були події в Англії 1920 р. У відповідь на погрози англійського керівництва відправити флот проти Радянської Росії робітничий клас Англії заявив, що він не допустить цієї війни. Під тиском робітничого класу проти антирадянської війни виступила і лейбористська партія.

У Англії, Франції, Італії, навіть і в Німеччині, розгорнулися революційні рухи робітничого класу проти антирадянської війни.

Для припинення війни Англії проти Радянської Росії 13 серпня в Лондоні забралася загально англійська робітнича конференція, яка закликала робітників не допустити антирадянської інтервенції і готуватися до протесту проти політики керівництва.

Успіхи Червоної Армії у боротьбі проти міжнародного імперіалізму виявили великий вплив на всю міжнародну ситуацію. У першій половині серпня 1920 р. червона Армія наближалася до Варшави і Львова. Однак порушення взаємодії Західного і Південно-Західного фронтів призвело до розпилення сил радянського війська і полегшило противнику підготовку сильного контрудару по флангу і тилу Західного фронту. Із 23 польських дивізій, що діяли на радянсько-польському фронті, для участі у варшавській операції було виділено 20 дивізій, а також велика частина кавалерії. Супротивник, який діяв тепер на своїй території, використав настрої деяких робітників і селян, що Червона Армія прийшла не як визволитель, а намагається захопити їхню батьківщину.

Польські війська виявилися укріпленими, війська ж Західного фронту були ослабленими. У ході боїв вони зазнали втрат, тому частини відставали, деякі з них знаходилися на відстані від 200 до 400 кілометрів, порушувався підвіз боєприпасів і продовольства. Війська не отримували необхідних поповнень.

Все це призвело до того, що до моменту вирішальної битви на Віслі співвідношення сил різко змінилося на користь військ Піл судського. До того часу небезпека і зі сторони білогвардійської армії Врангеля.

Ще 2 серпня Політбюро ЦК РКП(б), виходячи із ситуації, яка склалася, прийняло постанову про об’єднання радянських армій на польському фронті у складі Західного фронту і утвореного самостійного Південного фронту для боротьби з врангелівцями.

Враховуючи виняткову серйозність питання про перспективи війни, В.І. Ленін виніс його на обговорення пленуму ЦК РКП(б), який відбувся 5 серпня 1920 р.

Голова Реввійськради республіки Троїцький заявив, що 16 серпня Червона Армія вступить у Варшаву (16; 8). Реввійськрада, а також главком і Польовий штаб явно переоцінили успіхи Червоної Армії. Між тим, вони мали дані про те, що радянські війська, які наступали, відірвалися від своїх тилів і отримали у боях значні втрати. При такому стані війська без попередньої підготовки не можна було розпочинати наступ на Віслі, де зосередилися основні сили польської армії, яка отримала значне поповнення. Значні прорахунки в оцінці співвідношення сили зробили М. М. Тухачевський, І. Сминга, І. Ушлихт, а також Реввійськрада Південно-Західного фронту.

Недооцінив серйозності труднощів Південно-Західного фронту Й. В. Сталін. 4 серпня він повідомив Леніну: заминка Бу