Скачать

Розвиток слов’яно-хозарських стосунків на Дніпровському Лівобережжі

Міністерство освіти та науки України

Харківський Національний Педагогічний Університет ім. Г. С. Сковороди

Кафедра Історії України

КУРСОВА РОБОТА

«Слов’яно-хозарськия відносини»

Виконав: Студент 2-го курсу

Історичного факультету

Репринцев Д.І.

Науковий керівник: Костирко А.П.

Харків-2011

План

Вступ

1. Розвиток слов’яно-хозарських стосунків на Дніпровському Лівобережжі

2. Початковий етап слов’яно-кочівницьких стосунків

3. Взаємини східних слов’ян і Хозарського каганату (сер. VIII - IX ст.)

4. Слов’яно-хозарські стосунки: матеріали до нового бачення

Висновки

Додатки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми. «Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього» . М.Т.Рильський.

Звичайно, теми з історії України завжди актуальні, тому що це наше минуле, це наша Батьківщина і це наші предки, ми зобов'язані знати їхню історію, якщо ми є громадянами України, ми повинні їх пам’ятати. Моя робота буде присвячена стосункам Русі та Хазарії і в ній я буду дотикатися до різних територій, а також згадаю і Слобожанщину, наш рідний край. Я опирався на нові факти та наукові джерела, я думаю, що зможу розповісти щось нове, наприклад, що в літописах не завжди розкрита вся суть їхніх відносин і що Русь та Хазарія не завжди ворогували, а були відомі і мирні часи. Археологічні матеріали, обсяг яких щорічно зростає, дозволяють знову розглянути проблему слов'яно-хозарських взаємовідносин. Нові матеріали потребують нових підходів і дозволяють внести певні корективи у попередні висновки.

Ступінь наукової розробленості теми. Ми знаємо, що в Україні розвинений інститут з дослідження історії Київської Русі, у нас зберігаються книги з того періоду, які ми активно вивчаємо і намагаємося віднайти в них ще щось нове, проте мало хто знає, що в нас розвинений і інститут хозарознавства, ціль якогоє виявлення та вивчення спадщини Хозарського каганату в матеріальній та духовній культурі народів Східної і Центральної Європи. Дослідження слов'яно-хозарських стосунків має, більш ніж вікову історію і цією темою займалися не мало науковців і вчених, серед них такі як: Айбабин, Бунарджич, Новосельцев, Плетнева, Красильников, Приходнюк, Сухобоков, Колода та багато інших талановитих істориків.

Мета даної роботи. Перед нами постає завдання пізнати суть слов’яно-хозарських відносин , визначити тонкощі між їхньою взаємодією, чому вони ворогували і чому так мало відомо про мирний час. Я буду писати, опираючись на археологічні дослідження, на мій погляд вона найкраще допомагає віднайти забуте і закарбувати в пам’яті.

Характерною рисою розвитку лісостепового населення Дніпро-Донською межиріччя наприкінці І тис. н.е. є наявність двох великих етнополітичних об'єднань: східних слов'ян і Хозарського каганату. Перші представлені пам'ятками волинцевської, роменської і боршевської археологічних культур, дві з яких репрезентують старожитності сіверянського, а остання — в'ятицького племінних об'єднань переддержавного і ранньодержавного періоду Київської Русі. Хозарський каганат, який був ранньофеодальною державою з різноетнічним населенням (тюрко-болгари, угри, рештки асимільованих іранців, а також слов'яни), лишив після себе значну кількість пам'яток салтово-маяцької культури (СМК), що знайшло свій прояв у значній етнічній строкатості регіону.

Це певною мірою стосується і території сучасної Полтавщини, яка є найбільш західною частиною контактної зони східних слов'ян і Хозарського каганату. З точки зору міжетнічних взаємин неабиякий інтерес викликають такі населені пункти, як Дмитрівка та Перев’язки Кременчуцького району, де на лівому березі Псла, неподалік від місця його впадіння у Дніпро, виявлені залишки салтівських поселень, що містять матеріали і часу Київської Русі.

1. Розвиток слов’яно - хозарських стосунків на Дніпровському Лівобережжі

Наприкінці І тисячоліття н. е. південь Східної Європи опанували дві потужні етнополітичні сили - племена східних слов'ян, що консолідуючись йшли шляхом державотворення, та Хозарський каганат. Останнє державне утворення виникло в середині VII ст. внаслідок політичної кризи й розпаду Західного тюркського каганату та активності хозарської верхівки на чолі з родом Ашина. Практично відразу після створення каганату хозари починають проводити агресивну зовнішню політику по відношенню до сусідніх племен та країн по усіх можливих напрямках. Об’єктом агресивних дій на півдні був Кавказ і Закавказзя, де протистояння Хозарського каганату та Арабського халіфату тривало з перемінним успіхом майже двісті років. Наприкінці VII - на початку VIII ст. хозари підкорили частину Криму. Згодом, об’єднавши практично всі народи степового Подоння та Поволжя, вони спрямовують свою агресію на північ та північний захід, де в Лісостеповому Дніпровському Лівобережжі та у Подонні зустрічаються із племенами східних слов’ян.

На той час Хозарія являла собою ранньофеодальну багатоетнічну державу, що простяглася від Північного Кавказу на півдні до середньої течії Сіверського Дінця й Дону на півночі; від Нижньої Волги на сході до Нижньої течії Дніпра на заході. Вона об'єднувала в собі численні степові та лісостепові племена: тюрків, болгар, угрів, нащадків колишнього іраномовного населення східноєвропейського степу, племена гірського Криму та Північного Кавказу, які знаходилися на різному рівні розвитку матеріальної та духовної культури. Акумулюючи найкращі здобутки практично всіх народів, що входили до складу каганату, збагатившись окремими надбаннями візантійського виробництва та користуючись певним політичним спокоєм під проводом хозарів, що являли собою по суті військово-політичну верхівку, населення означеної країни створило високорозвинену матеріальну та яскраву і самобутню духовну культуру. В сучасній науці вона отримала назву салтівської (салтово-маяцької) археологічної культури - згідно назви селища Верхній Салтів на Харківщині, де вперше був розкопаний катакомбний могильник вказаної спільноти.

Агресивність каганату по відношенню до східних слов'ян зафіксовано в головному давньоруському літопису - «Повісті временних літ». В тексті недатованої частини повідомляється:

«По сих же лђтђх по смерти братьђ сея (Кий, Щек и Хорив) бьіша обидим древлями и инђми окольными. И наидоша я хозарђ, сђдяще на горах сих в лђсђхъ, и реша Козарђ: «платите нам дань». Обдумавше же поляне и вдаша от дыма мечъ, и несома хозари ко князю своєму и къ старђйшинымъ своимъ».

Не вдаючись в коментарі цього уривку, який міститься чи не з кожній праці з історії Київської Русі, хочеться відзначити, що, виходячи з нього, ініціаторами слов'яно-хозарських зносин виступають саме останні.

В статті, що повідомляє про події 858 р., зафіксовано:

«В лђто 6337. Имаху дань варязи изъ заморья на чуди и на словђнах, на мђри и на всђхъ, кривичђхъ. А хозари имаху на полянђх, и на сђверђхъ, и на вятичђхъ, имаху по бђлђ и вђрвице от дьіма».

Тут ми вже бачимо назву племені сіверян (сђверђ), які проживали на території Дніпровського Лісостепового Лівобережжя. Вони сплачували хозарам чітко встановлену, хоча, на мій погляд, й необтяжливу данину.

В статті ж 862 р. говориться, що мешканці Києва на запитання Аскольда і Діра до них:

«Чий се градокъ?», - відповіли: «Была суть 3 братья, Кий, Щекъ, Хоривъ, иже сдђлаша градокъ съ, и изгибоша, и мы сђдим родъ их, платяче дань хозарамъ».(1)

Наведені вище літописні дані стали базою конфронтаційної теорії, основою якої була ідея перманентної протидії східних слов'ян і мешканців степу. Наслідком цього є більш глибоке протиставлення «лісового» світу з його упорядкованим регулярно-циклічним укладом і степу, який для опонентів завжди уявлявся постійним джерелом тривоги, турбот та нестабільності. В межах цієї теорії протягом понад століття і розглядалися слов’яно-хозарські стосунки, протиставляючи ці дві групи народів одне одному - слов'ян і Київську Русь Хозарському каганату. Не змогли до кінця подолати «конфронтаційну» теорію і ранні роботи археологів, які знаходять позитивні аспекти взаємодії народів Хозарії та слов'ян лише у впливі останніх на життя сусідів-кочовиків у переході від кочового способу життя до осілого, в домобудуванні, керамічному виробництві тощо.

Роботи фахівців з вивчення салтівських і східнослов'янських старожитностей, що вийшли наприкінці XX - на початку XXI ст., а також ряд міжнародних форумів(2) свідчать, що одним з важливих напрямків сучасної східноєвропейської медієвістики є виявлення та вивчення культурних взаємовпливів різних народів, в тому числі слов'ян та мешканців Хозарського каганату.

Археологічні матеріали, обсяг яких щорічно зростає, дозволяють по новому розглянути взаємовідносини двох означених етнічних масивів враховуючи сучасні та переосмислюючи вже відомі дані. Нові матеріали потребують нових підходів і дозволяють внести певні корективи у попередні висновки щодо означеної проблеми. Виявляється, що слов’яно-хозарські стосунки мають більш глибоке коріння, ніж воно представляється в літописі.

2. Початковий етап слов’яно - кочівницьких стосунків

Слов’яни Дніпровського Лівобережжя вперше зіткнулися із мешканцями східноєвропейського степу вже наприкінці IV ст. З тих пір і до кінця XVIII ст. (часи Катерини II) життя слов'ян та тюркомовних мешканців Південно-Східної Європи перебувало в тісній взаємодії. З самого початку ці взаємодії були нестабільними та неоднозначними. Згідно писемних джерел, захисниками слов'ян виступали гуни, а непримиренними ворогами - авари. Співіснування із войовничими кочовими сусідами робило неможливою повну незалежність для слов'ян, які в VI - VII ст. лише опановували лісостепову територію на лівому березі Дніпра. Скоріш за все, вони були конфедератами Великої Болгарії, приймаючи участь у військових діях протоболгар у Подунав’ї та на Балканах. Про мирне співіснування слов'ян і кочовиків-болгар тих часів, на думку О. М. Приходнюка, свідчить ряд пам’яток з території сучасної Полтавщини: поховання представників дружинної верхівки перещепинського типу (Мала Перещепина, Нові Санжари, Макухівка), гончарний центр у с. Мачухи та сусідство синхронних поселень осілих землеробів-слов'ян та стійбище кочовиків біля с. Полузор’є.

Таким чином, початок взаємодії слов’ян-землеробів та тюркомовних кочовиків-скотарів півдня Східної Європи не були однозначно конфронтаційними, по своїй більшості вони були на рівні взаємовигідного співіснування. Із розгромом Великої Болгарії хозарами, що сталося приблизно у 660 р., утиску від останніх зазнали й анти, як колишні конфедерати болгар. Однак потужний наступ каганату на слов'янські землі був дещо відкладений з причин проведення хозарами активних наступальних операцій на південному напрямку проти арабів. В цей же час, із 70-х років VII до середини VIII ст., відбувається остаточне розселення і посилення східнослов'янських племен (в тому числі й на Лівобережжі Дніпра).

Виходячи з цього, можна сказати, що найбільш ранні контакти слов'ян Дніпровського Лівобережжя безпосередньо із хозарами відносяться до часів останньої фази існування пеньківської археологічної культури (літописних антів). Вказане коло старожитностей, що в цілому датується V - VII ст., займало порубіжжя степу й лісостепу Східної Європи (від Сіверського Дінця й Оскола до гирла Дунаю), межуючи з кочовим світом (Додаток 1). Саме у пеньківських старожитностях ми бачимо окремі риси матеріальної культури кочовиків: юртоподібні житла на осілих поселеннях (Додаток 2) та прикраси кочівницького кола (Додаток 3), що свідчить про змішаний характер населення та позитивне взаємосприйняття матеріальної та духовної культури. Тісні контакти мешканців пеньківської та салтівської археологічної культур найбільш показово простежуються в басейні Сіверського Дінця та Оскола, де виявлено чимало поселень, на яких в культурних відкладеннях антських часів є артефакти пеньківської та салтівської культури, або комплекси чи культурні відкладення пеньківської культури перекриті салтівськими нашаруваннями. Причому ніяких слідів соціальних катаклізмів (руйнації, пожеж, наслідків нападу) немає. Додатковим доказом мирного співіснування мешканців каганату та антів є відсутність захищених поселень.

Необхідно зазначити, що загальноприйнята верхня межа пеньківської археологічної культури датується різними вченими дещо відмінно, але загалом в межах середини - кінця VII ст. Салтівська ж археологічна культура, яка є матеріальним втіленням Хозарії - і по суті являє собою «державну» культуру Хозарського каганату - має нижню границю - середина VIII ст. Однак, не зважаючи на начебто наявні хронологічні неузгодженості, тимчасове співіснування пеньківців і салтівців спостерігається в окремих регіонах лісостепового півдня Східної Європи, зокрема по Сіверському Дінцю та по Осколу. Про це неодноразово висловлювалися різні автори, пояснюючи це частковим збереженням антського населення в означеному регіоні за межами VII ст..

Наведене вище свідчить, що принаймні до середини VIII ст. слов’яно-хозарські стосунки не мали напруженого характеру. Однак, події 730-х рр. в історії Хозарії сприяли їх зміні. Про причини цього - далі, а зараз звернемо увагу на ту частину Дніпровського Лісостепового Лівобережжя, де мешкали племена сіверян. Літописні сіверяни репрезентовані двома археологічними культурами - волинцевською та роменською, - що має свої історичні причини. Це, в свою чергу, певним чином пов'язано із проблемою стосунків між слов'янами та населенням Хозарського каганату. Розглянемо це докладніше.

3. Взаємини східних слов’ян і Хозарського каганату (сер. VIII - IX століття)

Волинцевська археологічна культура, що репрезентує ранній етап розвитку сіверян і має певні відмінності від роменської, датується серединою VII - серединою VIII ст. її пам'ятки розташовані переважно у Дніпровському Лівобережжі: Східне Полісся (Чернігівська та Брянська області) та Лівобережний Лісостеп, який повністю включає Полтавську, Сумську та частково Харківську, Курську та Білгородську області (Україна та Росія). Невелика група волинцевських пам'яток розташована на Дніпровському Правобережжі поблизу Києва (Додаток 1).

В означеному регіоні, як на Сіверському Дінці та Осколі, теж спостерігається взаємодія східних слов'ян - ранніх сіверян із мешканцями Хозарського каганату. Центром означених зв'язків виступає єдине городище волинцевської культури Битиця-І (Додаток 1). Його багаторічний дослідник О. В. Сухобоков тлумачить його як потенційно ранньоміський центр, однією з важливих рис якого є наявність різноетнічного населення. До складу мешканців городища входило дві великих групи: слов'яни та тюрко-алано-болгари, що являли етнічну основу Хозарського каганату. Це проявляється в різних традиціях домобудування, відмінних побутових звичках. Значна кількість прикрас та знарядь «мирної праці» (реманент землероба, тесляра, побутові знаряддя) має суто слов'янське походження. А от значна кількість кінського спорядження та військового обладунку, залізних клепаних казанів та гачків для їх підвішування мають південне степове походження (Додаток 4). До того ж тут знайдено чимало прикрас, що мають салтівське походження або створених за провінційно-візантійськими зразками. Останні могли потрапити до Битиці лише через Хозарію.

Про мирне співіснування різноетнічного населення на території Дніпровського Лісостепового Лівобережжя слов'ян і мешканців каганату свідчить і панування відкритих поселень, що було характерною рисою волинцевської культури. Єдиним укріпленим пунктом було саме Битицьке-І городище.

Слід також зауважити, що понад 50 % всіх залізних виробів, що були знайдені під час дослідження волинцевських пам'яток, походять саме з городища Битиця-І. Цікавим є і той факт, що загалом невеликий відсоток гончарного волинцевського посуду (Додаток 5) має на цьому поселенні найбільший показник. Це свідчить про те, що дане поселення було найбільшим центром гончарного виробництва.

Виходячи з означеної вище характеристики городища Битиця-І, а також із загальноісторичних тенденцій тогочасного розвитку східноєвропейського населення, В. В. Приймак висуває цікаву гіпотезу про те, що вказане городище було одним з центрів державотворення на теренах Східної Європи. З середини VIII ст. тут, як і на лісостепових територіях Сіверського Дінця, відбуваються значні зміни у стосунках слов'ян і Хозарського каганату. Ініціатором цих змін були південні сусіди сіверян. Для розуміння причин означених змін слід звернутися до історії Хозарії другої чверті VIII ст..

Опанувавши на той час значною територією, що була населена різноетнічними племенами, які до того ж знаходилися на різних щабелях соціально-економічного розвитку, центральна влада опинилася перед проблемою ідейного, духовного об'єднання держави з метою її зміцнення. Традиційним шляхом для цього, що неодноразово було виправдано в історії людства, було проведення релігійної реформи шляхом прийняття монотеїстичної релігії (поклоніння одному верховному божеству із залученням тези: «один бог на небі, один правитель на землі»).

Згідно писемних джерел, каган Булан, який правив в той час у Хозарії, в 730 р. прийняв юдейську релігію. Причина такого обрання має своє логічне пояснення. Суспільство Хозарії вже потребувало введення монотеїзму, до цього ж підштовхували й зовнішньополітичні обставини: в Арабському халіфаті панувало мусульманство, а у Візантійський імперії - православ'я, які звеличували посаду верховного правителя і були його ідейною опорою. Але обрання магометанства або православ'я відразу ставило кагана в залежність від своїх політичних супротивників (Візантія) або відвертого ворога (халіфат). Тому Булан і обрав найдавнішу монотеїстичну релігію — юдаїзм. Це відразу посилило протистояння із арабами, що вилилося в черговій військовий похід хозарського війська на Кавказ, взяття Ардебіля і розгром військ арабського полководця Джерраха.

Для того, щоб заручитися підтримкою Візантії або хоча б нейтралізувати її в протистоянні з арабами, відбулося укладання шлюбу між візантійським царевичем Костянтином Копронімом і дочкою кагана на ім'я Чичак, що в ті роки являло собою міждержавну мирну угоду. Однак це не допомогло. Протягом 732 - 735 рр. відбулося кілька походів на Хозарію арабського війська на чолі з Мерваном, які змусили хозар перенести свою столицю з Північного Кавказу (Беленджер - Семендер) на Волгу (Ітіль) і на певний час припинити походи в південному напрямку. Окрім того, у 737 р., закріплюючи свою перемогу, Мерван змусив кагана прийняти мусульманську віру. До того ж кагану було нав'язано загін в 10 000 мусульман алларсіїв. Вони, з одного боку, були його особистою гвардією, а з іншого - впливали на промусульманську політику хозарської правлячої верхівки.

Після відходу арабських військ у Дамаск (744 р.) положення на південних кордонах Хозарії певним чином стабілізувалося. Стабільністю в цей час відзначаються й відносини з Візантійською імперією. Отже, свою агресію каганат звертає в інший бік - на північний захід, в напрямку східнослов'янських територій, де проживали племена в'ятичів (боршевська археологічна культура лісостепового Подоння) та сіверян. Для зміцнення своїх північно-західних територій (кордонів) центральна влада каганату переселяє на Оскол та Сіверський Донець частину північнокавказьких аланів, які стають етнічною основою лісостепового варіанту салтівської культури (середина VIII - середина X ст.). Окрім алан в створенні означеного варіанту культури взяли участь групи прийшлого болгарського та угорського населення, а також слов'яни та рештки іраномовного населення, що збереглось тут з попередніх часів (племена ясів - асів).

В сучасній науці існує три точки зору щодо причин переселення аланів з Північного Кавказу в лісостепове Подоння. І.І. Ляпушкін говорить про витіснення аланів хазарами з батьківської території ще на межі VII - VIII ст.. С. О. Плетньова висловлює думку щодо переселення алан з власної ініціативи у VIII ст. - подалі від розореної території та театру військових дій між каганатом та халіфатом. В. К. Міхеєв наполягає на примусовому переселенні аланів із батьківщини на північно-західні кордони каганату (Дніпро-Донський лісостеп) в середині VIII ст.. Так чи інакше, але не алани безпосередньо виявляли агресивність по відношенню до слов'ян. Скоріш за все, аланські городища із навколишніми селищами створювали необхідну матеріальну базу для панування центральної влади каганату на цих територіях та для військових походів на слов'ян за «даниною», про яку й повідомляє «Повість минулих літ».

Таким чином, починаючи з середини VIII ст. змішане багатоетнічне населення з аланською культурною домінантою стало сусідами сіверян, що мешкали на території Дніпровського Лісостепового Лівобережжя. В цей час вони представлені роменською археологічною культурою, яка є спадкоємницею волинцевської. Вона датується серединою VIII - початком XI ст. і займає практично всю територію лівобережного дніпровського лісостепу, впритул наближуючись до північно-західної межі Хозарії. Стосунки сіверян-роменців із каганатом і стануть здебільшого предметом мого подальшого розгляду. Слід, однак, зазначити, що подібна картина близького розташованих слов'янських і салтівських пам'яток спостерігається і в Середньому Подонні.

Зміна у слов'яно-хозарських відносинах ілюструється насамперед зміною характеру й топографії слов'янських пам'яток. Замість відкритих поселень волинцевських часів, що розташовувалися на відкритих берегах та в заплавах річок, з'являються городища, які займають миси із яскраво виділеними захисними властивостями. Більшість таких городищ взагалі не мають навколишніх відкритих синхронних селищ. Замість цього спостерігається розташування городищ гніздами. Такі зміни можна пояснити лише наявністю фактору зовнішньої небезпеки для слов'ян. Все це певним чином узгоджується із давньоруським літописом. Але археологічні дані показують, що не все так однозначно.

4. Слов'яно-хозарські стосунки: матеріали до нового бачення

Більш ніж сторічні дослідження Дніпро-Донського межиріччя (в тому числі й басейну Сіверського Дінця) супроводжувалися картографуванням пам'яток кінця І тисячоліття. Це дозволяє зробити висновок, що ареали салтівської та роменської археологічних культур окреслені із значною точністю. Принаймні, сподіватися на суттєві зміни кордонів в подальшому не слід.

Сучасний стан вивчення ранньосередньовічних пам'яток свідчить про наявність ряду слов'яно-руських городищ роменської культури в нижній течії р. Уди та по правому берегу С. Дінця в його середній течії: Харків, Донецьке, Водяне, Мохнач, Зміїв, Коробові Хутори. Поряд з тим, відома низка городищ салтово-маяцької культури: Архангельське, Вовчанськ, Верхній Салтів, Старий Салтів, Хотомлянське, Кочеток-1, Чугуївське, Кабанове, Мохнач, Коробові Хутори, Суха Гомільша, Мілове. Всі вони (за виключенням Вовчанська) розташовані по правому берегу С. Дінця і являють собою північно-західну захисну лінію Хозарського каганату (Додаток 6).

Особо відмітимо, що таки пам'ятки, як городища Мохнач і Коробові Хутори мають культурні відкладення як салтівської, так і роменської культур. Відстань між двома групами пам'яток дорівнює 12 - 40 км. Між ними немає суттєвих природних перешкод. Це дозволяє подолати її за час одно-, двогодинного переходу кінного війська.

Відмітимо, що протягом трьохсотлітнього сусідства слов'ян і Хозарії народи не могли лише ворогувати, «тримати кордони на замку». Це не природно для людей, не вигідно ні з соціально-економічного, ні з культурного боку. І тому, на нашу думку, протистояння, що було викликане агресивною зовнішньою політикою каганату і необтяжливою даниною (друга половина VIII - початок X ст.), що і зафіксоване літописцем Нестором, поступово переростає у співіснування. Останнє призводить до посилення культурних взаємовпливів та взаємопроникненню етносів. Тим більше, що кожен з народів мав певні позитивні надбання практично в усіх сферах життя.

Про знахідки окремих салтівських речей в середовищі роменської та боршевської культур, а також про взаємовпливи вже неодноразово писалося багатьма дослідниками. Окрім того, відмічено ряд салтовських поселень на «нейтральній» території між С. Дінцем і Удами (2, додаток З, 4). Думку про співіснування салтівських та слов'янських пам'яток на Донці висловлював В. К. Міхеєв. Аналогічні судження щодо сусідніх територій Приоскол'я належать Г. Є. Афанасьєву. Тобто, традиції мирного співіснування слов'ян означеної території і мешканців Хозарії, які були закладені у попередні часи, дуже швидко відроджуються, особливо в зоні безпосередніх контактів, якими були Сіверський Дінець та Середнє Подоння.

Археологічні матеріали, що отримані вченими за останні десять років під час розкопок на Верхньосалтівському селищі, на городищах Коробові Хутори, Мохначанському та Водяному на Харківщині свідчать не тільки про мирне співіснування в окремих означених мікрорегіонах, а й про більш глибокі й щільні відносини слов'ян з їх південно-східними сусідами (аланами та тюркомовними степовими народами, в тому числі й хозарами). Розглянемо ці пам'ятки.

Археологічний комплекс с. Верхній Салтів, що дав назву всій салтівській археологічній культурі, складається з городища із кам'яною цитаделлю, значного за площею прилеглого селища, яке топографічно розділяється на посад та поділ, а також чотирьох катакомбних могильників. Цей комплекс є однією з найбільш яскравих пам'яток лісостепового поселення, що входило до складу Хозарії. Вивчення домобудівних традицій селища Верхній Салтів дозволило визначити його багатоетнічний склад: східні слов'яни, північно-кавказькі алани та кочові тюрко-болгарські народи. Більше того, виявлені окремі житла, створені виключно в аланських або у східнослов'янських традиціях. Етнічні риси східних слов'ян, і зокрема сіверян, просліджуються тут не тільки у присутності заглиблених споруд квадратно-прямокутної форми як такої, але і у наявності каркасно-стовпової чи зрубної конструкції стін, які виявлені у 66 % жител. Практично завжди у цих житлах був двосхилий дах, що також належить до слов'янських ознак (39 % жител). Окрім того, слов'янськими слід вважати глиняні склепінчасті печі, низ яких вирізався у материку або у материковому останці, що є характерним для населення роменської та боршевської археологічних культур. На Верхньому Салтові вони були виявлені у двох житлах з 19.

Слов'янським впливом на неслов'янське населення Верхнього Салтова можна вважати і відкриті вогнища, що створювалися на природних або штучно створених глиняних останцях. Таких вогнищ у кавказькому або степовому регіонах немає. Алани традиційно створювали відкрите вогнище на долівці, обкладаючи його камінням і розташовувалося воно попід стіною. Степові кочовики створювали відкрите вогнище по центру житлового приміщення прямо на долівці чи в неглибокий ямці. Створення відкритого вогнища на узвишші не є характерним для населення хозарських територій. На нашу думку, у такому «піднесеному» вогнищі слід бачити певний крок на шляху від традиційного кочівницького відкритого або заглибленого вогнища на долівці до нового, що створювало слов'янізований інтер'єр житлового приміщення.

В третині жител В. Салтова поєднуються кілька слов'янських рис, а одне з них є слов'янським не тільки за критеріями домобудування, а й інтер'єру (Додаток 7). Приміщення мало чотирикутну форму 5,8 х 4,3 м із загальною площею 25 м². Збереглося воно неповністю: його південно-західний кут був зруйнований фундаментом житла XVIII ст. У зв'язку з тим, що будівля була розташована на схилі берега, її долівка має незначний ухил у південно-східному напрямку (до ріки). Сучасне заглиблення решток житла (1,3 - 1,5 м) не можуть бути покажчиком його глибини у ранньому середньовіччі, бо окрім відкладень середини VIII - середини Х ст., до якого воно відноситься, на поселенні присутні потужні культурні шари XVIII -XX ст..

У північно-східному куті була розташована яма для збереження припасів, а у південно-західному - піч. Вона була дещо врізана у кут котловану житла, а її нижня частина - вирізана в материку. Верхня частина печі (склепіння) створювалося на каркасі з пісково-глиняної суміші із додаванням каменю. До того ж, вона була підковоподібною в плані. Рештки ще одного обігрівального пристрою знайдені в прямокутній ямі у південно-східній частині житла. В ній виявлені три брили залізистого пісковику (дві стояли вертикально), багато шматків від перепеченого череню та уламки пічного склепіння, дрібні фракції деревного вугілля та попіл. Одночасно з тим, тут знаходилися уламки глиняної жаровні, яка була виготовлена водночас із самою піччю та являла собою її верхню частину. По центру долівки, а також майже посередині північної стіни знайдено дві ямки від опорних стовпів, що дозволяє припустити використання двосхилого даху.

Виявлені на верхньосалтівському поселенні печі мають прямі аналогії у слов'янському світі, зокрема у сіверян і практично не зустрічаються у неслов'янського населення півдня Східної Європи. До того ж, виявлені керамічні артефакти можна розділити на дві групи: рештки традиційного салтівського гончарного посуду та уламки роменських горщиків. Таким чином, перед нами, скоріш за все, житло слов'янина, який був включений до салтівської общини.

Окрім того, на поселенні виявлений ряд жител, де співіснують елементи слов'янського та кавказького домобудування та інтер'єру, що підтверджує багатоетнічність населення вказаної пам'ятки, до складу якої були інкорпоровані і слов'яни.

До речі, інкорпорація слов'ян до складу населення Хозарського каганату (і теж на інтер'єрі жител) за думкою К. І. та Л. І. Красильнікових, спостерігається і у сусідньому степовому регіоні середньої течії Сіверського Дінця. З точки зору змішаних рис домобудування та інтер'єру значно показовими є матеріали домобудування городища Мохначу. У двох з трьох досліджених роменських житлах, що досліджені на південній «роменській» частині пам'ятки, знайдено по два опалювальні пристрої. В одному випадку - житло «А» - співіснували слов'янська піч, що розташовувалась в куті на глиняному останці і була складена з каміння, і глиняний пристінний камін, який більш характерний для Середньої Азії (Додаток 8). В другому випадку - житло «Б» - разом із склепінчастою глиняною піччю, що була вирізана в ніші одного з кутів житла, біля протилежної стіни виявлено відкрите вогнище, обкладене рваним камінням (Додаток 9). Тут ми бачимо сумісництво слов'янських та північнокавказьких рис. Ще в одному суто салтівському за матеріалами житлі колишнього кочовика простежується слов'янізований інтер'єр житла, що створений за рахунок значного піднесення відкритого вогнища відносно «робочого простору» по його обслуговуванню (Додаток 10).

Примітні і знахідки, що були виявлені у вищезгаданих роменських житлах X — першої половини XI ст., особливо кераміка. Безумовно, переважна кількість керамічних фрагментів і реконструйованих цілих форм належала сіверянському посуду. Це ліпні горщики, виготовлені з грубо шамотованого тіста із традиційним відбитком вірьовочного штампу по плечику та краю вінця. Чимало уламків і від ліпних сковорідок. Є в житлах і роменський гончарний посуд. В кожному житлі, як і у розкопі взагалі, зустрічається салтівська кераміка. І це не тільки фрагменти амфор або столового посуду, що могли б бути предметом імпорту, але й уламки кухонних горщиків із традиційним горизонтальним прокресленим орнаментом чи шматки товстостінних шамотованих піфосів. Уявити два останніх види продукції як імпорт складно. Скоріш за все, це продукція місцевого виробництва. Дуже показовим є заповнення печі одного з сіверянських жител. Тут разом із уламками ліпних роменських горщиків і сковорідок знайдені уламки кухонних горщиків СМК.

Цікаво відмітити і рештки ліпного горщика, який був виготовлений з дрібно шамотованого тіста із домішкою піску (Додаток 5). За загальним силуетом він наближався до горщиків волинцевської культури. Посудина була прикрашена відбитками гребінчастого штампу (салтівська традиція) по плечику в тій манері, що була притаманна сіверянам. Нижче вказаних відбитків практично увесь тулуб був орнаментований прокресленими горизонтальними лініями, що характерно для кераміки населення Хозарії. На нашу думку, майстер, що створив цей горщик, був носієм двох культурних традицій - роменської та салтівської.

В заповненні цих жител знайдені традиційні для сіверян ліпні біконічні або округлі прясла та вирізані з рожевого овруцького шиферу. Поряд з тим тут були прясла, виготовлені зі стінок середньовічних амфор та інших гончарних салтівських посудин, що є невід'ємною частиною салтівського побуту. Останню групу предметів також важко вважати за імпорт.

На Мохначанському городищі є свідчення перебудови сіверянами оборонного валу, створеного за часи проживання тут алано-тюркського населення. Під час створення нового валу, який захищав вказані роменські житла, використовувалися технічні прийоми, що були характерні не тільки для слов'ян, але і для населення Північного Кавказу. Тут на відстані 4-5 м одна від одної були виявлені дві так звані «опорні бази», створені в метою зміцнення нової захисної лінії валу в місці її з'єднання з тією, що існувала ще з салтівських часів. Вони складалися з шарів сирої глини, рваного утрамбованого вапняку та змішаних прошарків (чорнозему, кам'яного кришива та глини), які чергувалися один з одним. В заповненні насипу валу між базами (особливо в нижніх шарах) знайдені лише уламки роменського посуду. В цілому ж насип сіверянського валу докорінно відрізнялась від попереднього «салтівського», який створювався із щільною кам'яною лінзою в основі.

Таким чином, всі наявні дані стратиграфії свідчать, що в роменський час (X - перша половина XI ст.) на самому південному краю городища населення збудувало нову оборонну лінію, яка була ув'язана в єдину систему із залишками попередньої захисної лінії. Ряд конструктивних елементів пізнішої оборонної лінії не укладаються у загальну для східних слов'ян, а тим більше для сіверян, традицію оборонного зодчества. Перш за все, привертає до себе увагу використання рваного каміння і щебеню з насипу валу. Це не знаходить аналогій у сіверянських племен. Більше того, це взагалі не характерне для слов'ян півдня Східної Європи. Друга неординарна обставина - це наявність кам'яного панциру на зовнішньому схилі. Аналогічні панцири простежені лише під час дослідження на городищах Підгірці, Ломачинці, Крилос (столиця Галицько-Волинської держави) та Грозинці. Перша зі згаданих пам'яток розташована у верхній течії Західного Бугу, другий і третій - у верхів'ях Прута. Але навіть в південно-західному регіоні східнослов'янського світу з його багатими традиціями кам'яного зодчества і наявністю відповідної сировини ці городища є виключенням. Третя особливість - наявність багатошарових «опорних баз», що являли собою своєрідний з'єднувальний ланцюг між новою (сіверянською) лінією оборони і більш ранньою (салтівською), що взагалі не відомо у східних слов'ян.

За з'ясуванням визначених вище особливостей звернемося до традицій фортифікації Хозарського каганату. Наявність кам'яного панцира в нижній частині зовнішнього боку фунтового насипу являє собою так званий «одяг крутості», що при відсутності берми (проміжок між валом і ровом) запобігали зсуву валу у рів. Такі конструктивні елементи простежені під час дослідження оборонних ліній лісостепових городищ Хозарії: Дмитрівське, Коробові Хутори, Мохнач. Чергування кам'яних шарів і ґрунтових прошарків різного вмісту, що виявлено нами при вивченні «опорних баз», знаходить свої аналогії в техніці кладки цитаделі Вовчанського городища, а т